Для кожного з нас, жителів села Стрільники, як і всіх українців, понад усе пам’ятний цей рік. Адже ми відзначаємо 75 річницю Перемоги в Другій світовій війні. У ці дні з особливою гордістю згадуємо тих, хто вів боротьбу з нацизмом, знищив ворога в його лігві та приніс на нашу землю довгожданий мир і волю. А в мирний час своїми добрими справами прикрашали життя і залишать добру пам'ять про себе.
Одним із них є ветеран бойових дій, чуйна і порядна людина, яка користується шаною і повагою у жителів нашого се ла Павлюк Михайло Костянтинович.
Михайло Костянтинович народився у далекому 1927 році в селі Крути Ніжинського району у багатодітній родині. У сім’ї, окрім Михайла, батьки виховували ще трьох сестер та молодшого брата.
Дитинство Михайла Костянтиновича було нелегким, йому довелося пережити голод 19321933 років та відчути на собі важку сільську працю. Він поєднував працю з навчанням. До початку війни закінчив 6 класів сільської школи.
Розпочалась Друга світова війна. Загарбники увійшли у село Крути 8 вересня. Для жителів села з перших днів окупації нацисти стали здійснювати режим жорсткого терору. Михайлу Костянтиновичу, разом з іншими односельцями, довелося відпрацьовувати трудову повинність новим господарям.
Його рідне село було визволене у вересні 1943 року. У 17 років Михайло Костянтинович був призваний у ряди Збройних Сил. Перші дні служби ніс у Вінницькій області в учбовій частині снайперів. Бойове хрещення з ворогом отримав на території Угорщини у боях з «власівцями». Це були жорстокі бої, як пригадує Михайло Костянтинович, в яких полягло багато його побратимів. Потім були Польща, Чехословаччина та країни Прибалтики – Литва, Латвія, Естонія.
Михайло Костянтинович два роки віддав службі «матінці піхоті», а згодом після перепідготовки ніс службу на морських просторах Балтики, на торпедному катері.
На все життя закарбувався у пам’яті чоловіка той трагічний випадок, коли катер розірвало на дві частини, (це спрацювала під днищем німецька магнітна міна). Його киль з моторним відсіком і частиною екіпажу пішов на дно, а носова частина, наполовину заповнившись водою, залишилась на плаву. У цій холодній водяній купелі залишилось вісім матросів, серед них і Михайло Костянтинович. Був грудень, холод пробирав моряків до кісток. По пояс у воді вони пробули усю ніч. На базі підняли тривогу – катер не повернувся із завдання. Їх на ранок у морі побачили з літака, потім швидкохідний катер підняв їх на борт. Багато місяців довелось лікуватись у госпіталі, від переохолодження два товариші Михайла Костянтиновича померли. Потім знову була служба на бойовому кораблі машиністом парових котлів. Демобілізувався Михайло Костянтинович в 1949 році. Має бойові нагороди.
Потім навчання в сільгосптехнікумі у Борзні. За направленням працював агрономом у селі Стрільники.Має 42 роки трудового стажу: трудився бригадиром рільничої бригади, завідуючим відділом тваринництва, агрономом. За високі досягнення у розвитку сільського господарства Михайло Костянтинович нагороджений бронзовою медаллю ВДНГ.
У 1952 році доля Михайла Костянтиновича звела з чарівною дівчиною Олександрою Петрівною Іващенко. Вона після закінчення Борзнянської школи медсестер приїхала працювати у село Крути. Молоде подружжя переїхало у село Стрільники на постійне місце проживання. Спільно побудували дім, посадили сад, завели пасіку, за якою доглядали майже все своє життя. Виховали двох синів і доньку.
Михайло Костянтинович дуже стриманий, не любить багато розмовляти, але у виявленні своїх почуттів відвертий. Я щаслива, що він поряд, і в будьяку хвилину прийде мені на допомогу і запитає: «Що тебе турбує? Ти мені потрібна». Ці слова є найкращими ліками, вони завжди зігрівають мені душу, говорить Олександра Петрівна.
А Михайло Костянтинович так відгукується про свою дружину: «Вона господиня, у неї завжди скрізь порядок і затишок. Вона у нас голова сім’ї. Але я від цього не страждаю, тому що вона у мене розсудлива і мудра. Я дуже щасливий, що зустрів її у своєму житті».
Запам’ятались мені і такі слова Олександри Петрівни: «Якщо людина хоче, щоб її заміжнє життя було довгим і спокійним, не потрібно щодня випробовувати його на міцність. Головне, щоб у сім’ї була любов, повага, взаєморозуміння та уміння поступатись і не накаляти ситуацію».
Запитую: «В чім секрет вашого 67річного спільного життя?» Олександра Петрівна відповіла: «В тім, що ми завжди разом, завжди зайняті, завжди кудись поспішає, але в той же час нам завжди вистачає часу один для одного».
Про них турбуються і допомагають сини Микола та Григорій, а також донька Катерина. Радіють сьогодні дідусь і бабуся 8 внукам і 9 правнукам.
Роки ідуть, Михайлу Костянтиновичу – 92, Олександрі Петрівні – 87… літні люди, але у них на першому місці доброзичливе ставлення один до одного, як і в молоді роки.
Їх довге, щасливе сімейне життя є прикладом для інших.
Ми, жителі села та первинна ветеранська організація, пишаємося, що в громаді є така пара.
Сім’я – це щастя, любов і удача,
Сім’я – це свято і сімейні дати,
Сім’я – це праця і єдина турбота,
Сім’я – це складно, сім’я – це важливо,
Бо щасливо жити одному не можливо!
Іван ГЕРАСИМЕНКО, голова первинної
ветеранської організації села Стрільники.