» Розвивав та популяризував славну історичну спадщину Бахмаччини
Інформація до новини
  • Переглядів: 26
  • Автор: admin
  • Дата: 22-06-2020, 08:49
22-06-2020, 08:49

Розвивав та популяризував славну історичну спадщину Бахмаччини

Багато бахмачан добрим спомином пригадують екскурсії, які проводив завідувач музею Е.І. Воробйов (1925­2006). Скільки всього цікавого знав Евальд Іванович! А от про себе розповідати не любив. У фондах КЗ «Бахмацький районний історичний музей ім. М.Г. Яременка» зберігається його щоденник. До вашої уваги фрагменти спогадів:
«З початку війни влаштувався на роботу чабаном колгоспу «За Комінтерн» с. Акимівка Запорізької області. Пас 3000 вівцематок із ягнятами.
25 серпня 1941року надійшов наказ про евакуацію. Особисті речі завантажили на дві підводи з накриттям по 2 пари волів у запрягу і рушили разом з колгоспними тваринами в далеку дорогу. За евакуацію відповідав батько.
Невдовзі потрапили під удари ворожої авіації. Батько отримав тяжке поранення. Було вбито декілька корів, свиней, овець.
У госпіталі порадили не залишати хворого в лікарні, а продовжити евакуацію.
Лише після переправи через Дон відірвались від переслідувань німців.
6 листопада 1941 року випав сніг. Зима нас застала на Ставропіллі. Тварин передали до місцевих колгоспів. Самі ж розмістились у колгоспниці Варви Юнаєвої. Жінка виділила нам комору без вікон. Спали на соломі. Невдовзі облаштували плитку, щоб варити їжу. Такі умови проживання нас влаштовували, адже кілька місяців провели на підводах просто неба в будь­яку погоду.
Я влаштувався на роботу скотарем. Взимку на волах возив корми за 25 кілометрів від ферми. Разом з іншими хлопцями виїздили дуже рано, повертались вночі. Воли мінялись, а люди – ні. Привезене сіно розбирали доярки, а ми, погрівшись кілька хвилин в гуртожитку і посмакувавши теплим молоком, засинали прямо на соломі.
За роботу під час бурі під Новий рік одержав премію. Голова колгоспу особисто вручив ватянку, ватяні штани, валянки. До цього зимового одягу не мав. Від 40­градусних морозів рятував брезентований плащ.
Працював тяжко. Криваві мозолі не сходили з долонь. Сил додавала відповідальність за доручену справу, бо праця в тилу прирівнювалася до служби на фронті.
Мимоволі став запеклим агітатором. 1 травня 1942 року вперше виступив з політичною доповіддю серед працівників ферми. Цю ж лекцію на вимогу керівництва прочитав наступного дня в сусідньому господарстві.
З 1941 по 1943 рр. тричі звертався до воєнкомату направити на фронт. Лише в березні 1943 року, коли в районі набирали в кавалерію добровольців із козаків, пішов з ними.
Кожен козак отримав коня та сідло. Я взяв із собою кобилу Пшеничку, на якій влітку пас колгоспний скот. Був зарахований рядовим бійцем в мінометну батарею Червоногвардійського кавалерійського полку ім.Котовського.
28 листопада 1943 року під час відбиття танкової атаки під станцією Городок (Вітебський напрямок) отримав важке поранення в ліву ногу.
Вилікуватись повністю не вдалось і тому був виписаний з госпіталю додому.
25 травня 1944 року прибув у рідне село. У той день повернулась з евакуації й сім’я. Без сліз не обійшлося, але то були сльози радості. Ненька від себе не відпускала­ обнімала, нестримно цілувала, притуляла до свого серця.
Я заспокоював рідненьку, що костилі в руках ­ це не надовго. Згодом нога заживе і я буду здоровим, головне ­ працездатним.
Що робити, чим зайнятись ­ не знав. Сидіти без діла не влаштовувало. Доля вирішилась на засіданні правління колгоспу. Мене направили на навчання в с. Єфремівку, де відновила роботу однорічна школа техніків­тваринників.
У березні 1945 року моя люба ненька померла на операційному столі в районній лікарні. 25 кілометрів везли матір на волах і спізнились – врятувати її вже було неможливо.
У серпні 1945 року закінчив школу. Дали місячну відпустку, яка практично тривала всього декілька днів. Телефонний дзвінок змусив негайно приступити до обов’язків зоотехніка. У районі було 46 колгоспів і я відповідав за коней. Пізніше призначили інспектором по бджільництву. Роботи вистачало. Доводилось багато їздити і ходити пішки. Під час одного з відряджень дізнався про смерть батька.
Розумів, що потрібно навчатись. Невдовзі закінчив із відзнакою зоотехнічний технікум. Міг продовжити здобувати освіту в будь­якому інституті сільського господарства без вступних іспитів. Навчатися за­очно я не хотів, а на очне ­ спочатку не наважувався».
Скільки всього довелося пережити на віку Евальду Івановичу – не описати. В 1964 році після закінчення Львівської ВПШ направлений до Бахмача. Працював на різних посадах. 1982 році вийшов на заслужений відпочинок.
А в 1984 році йому запропонували очолити крає­знавчий музей, який перевезли із с. Бахмача.
Воробйовим проведена значна підготовча робота по створенню постійної експозиції. Музей поповнився новими експонатами. Ним започаткована наукова інвентаризація фондів.
Евальд Іванович залишив неоціненний вклад в розвиток та популяризацію славної історичної спадщини Бахмаччини.
Валентина Пушенко,
директор музею.
Шановний відвідувачу, Ви не зареєстровані.
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм іменем

Новий коментар

І'мя:*
E-Mail:
Коментар:

Вітання

Нашій дорогій


Детальніше

Всі вітання


Оголошення та реклама


Всі оголошення

Голос Присеймів'я

Телефон/факс редакції: 0-46-35-21503
E-mail: Golospris@cg.ukrtel.net
Skype: Голос Присеймів'я
Р/р: UA633808050000000026003588776 код: 02476103
МФО: 380805 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» м. Київ.

Важливо

Передрук інформації дозволяється лише при розміщенні прямого посилання на оригінал.
Адміністрація сайту може не поділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за матеріали.
^