» «Історія русів» та її автори
Інформація до новини
  • Переглядів: 921
  • Автор: admin
  • Дата: 21-12-2015, 09:02
21-12-2015, 09:02

«Історія русів» та її автори

Цей твір має особливу суспільну заангажованість, значно вплинувши на сучасників та нащадків. Написаний на зламі двох епох, тобто на рубежі занепаду і піднесення суспільної думки, він сприяв національному пробудженню і піднесенню. Він має форму політичного памфлету і гостро нагадує, особливо освіченим верствам краю, про історичні корені, про історію, побут, героїчні діяння, врешті про стан підлеглості і поневолення. Твір цей – одна з найвидатніших пам’яток української духовності та історичного мислення і саме в цьому полягає його головна цінність.

Рукопис „Історії русів” було знайдено близько 1828 року в містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії. Містечко це належало небозі О.Безбородька і знайшли твір члени стародубського суду Лайкевич і Гамалія, які саме описували бібліотеку. З рукопису були зроблені копії для Д.Бантиш­Каменського та Осипа (Йосипа) Бодянського. В той же час існують факти, які свідчать що рукописні списки „Історії русів” були знайдені в окремих регіонах України уже в кінці першого­другому десятилітті ХIХ століття (1809­1818рр).

Назва твору, винесена в заголовок, може ввести в оману багатьох із сучасних читачів, які, по аналогії, можуть подумати, що мова йде про історію Росії, в дійсності ж ідеться про історію українського народу від найдавніших часів до 1769 року, звертаючи головну увагу на події національно­визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького та Гетьманщини. Основна ідея цього історичного твору – право кожного народу на самостійний державно­політичний розвиток і українського конкретно.

Основний зміст твору складає боротьба нашого народу проти іноземних поневолювачів. Належить цей твір, як вважає більшість дослідників, перу Григорія Андрійовича Полетики та його сина Василя, який і завершив батькові дослідження. В рукописних списках, які широко поширювались в кінці XVIII ­ початку XIX століть, твердиться, що написав цей твір Григорій Кониський, архієпископ Білоруський. Однак дуже скоро стало зрозумілим, що Г.Кониський цієї книги не писав.

Руси це самоназва давнього слов’янського народу, сучасних українців, яка існувала протягом багатьох століть. Згадаймо, хоча б такі поняття як „Київська Русь”, „русичі”, „русини” в тому ж таки „Слові о полку Ігоревім”, геніальній поемі, створеній, до речі, нашим земляком з Чернігово­Сіверщини і т.п. Видозмінену назву Московської держави, в формі „Росія”, в 1721 році ввів її свіжопроголошений імператор Петро I, а назва „Україна” була оголошена „польською інтригою” і замовчувалась або заборонялась. На зміну їй все частіше вживалось поняття „Мала Росія”. Варто також пригадати, що ще й сьогодні, особливо в селах можна почути, як мати сварить своє неслухняне чадо „Я тобі руським язиком сказала, щоб ти загнав гусей, а ти наче й не чув”. Мати та звичайно говорить місцевою українською говіркою. І той „руський язик” і означає рідну українську мову.

Зроблено це було, звичайно, з банальною метою. Новостворена імперія потребувала славної і давньої історії, тим більше тому, що Московська держава, як спадкоємець Золотої Орди, виникла лише в XV столітті і ту славну історію украли у сусіднього народу. Цілком імовірно, що вже в самій назві твору була зашифрована незгода автора з привласненою Москвою самоназвою населення Подніпров’я, тобто Київської Русі. І саме тому автор наполегливо називав це населення русами, а не росіянами. Назва „Україна” вперше згадується в ХII столітті, потім в інших документах, як, наприклад, книзі Г.Л.Боплана „Опис України”, однак ця назва в імперії замовчувалась або, як сказано вище, оголошувалась „польською інтригою” чи й просто були ті свідчення невідомі авторові „Історії русів” і т.п.

„Історія русів” є найвизначнішим історичним твором в Україні кінця XVIII ­ початку XIX століть. Можливо, що саме з метою конспірації він і прийшов до читача під іменем білоруського архієпископа Г.Кониського. Про авторство Григорія Кониського, українського освітнього, культурного і церковного діяча, можна, звичайно, тільки здогадуватись, хоча це ім’я було поставлено на найдавніших, хоча і не на всіх, списках чи то для конспірації, чи переписувачами твору. Втім трактат цей приписувався і іншим відомим особам – Григорію і Василю Полетикам, князю О.Безбородьку, князю М.Репніну, А.Худорбі тощо.

Гіпотезу про написання „Історії русів” батьком, сином або й спільно обома Полетиками підтримували М.Драгоманов, Д.Дорошенко, Д.Майков, М.Грушевський. В даному нарисі ми дотримуємось найбільш імовірного погляду на написання твору Григорієм і Василем Полетиками.

М.Максимович повідомляє, що „Історію русів” даремно намагались видати ще О.Пушкін, М.Гоголь, М.Устрялов, але вперше твір опублікував у Москві Осип Бодянський в 1846 році незначним накладом. Цю змогу надав йому граф С.Строганов. При підготовці до друку „Історії русів” О.Бодянський користувався рядом списків, про що згодом писав: „При друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, зробив усі важливі і напівважливі різнослів’я, а все інше надруковане без найменшого скорочення, навіть до коми, до архаїзму.”

Після цієї події на ученого почали чинитись напади, від яких О.Бодянський змушений був публічно захищатись.Наступне видання побачило світ більше ніж через ціле століття, тільки в 1956 році ... в Сполучених Штатах Америки, також мізерним накладом. Обидві книги стали настільки великою бібліографічною рідкістю, що більшість учених­дослідників і просто зацікавлених людей не бачили їх у вічі. Ось наскільки небезпечною для імперії була ця книга!

І тільки із розпадом Радянського Союзу і проголошенням незалежності України, твір цей, в перекладі сучасною українською мовою, який зробив відомий український поет Іван Драч, нарешті було видано масовим накладом 1991 року в Києві. Від самого початку „Історія русів” користувалася величезною популярністю і її зміст широко використовувався в своїх історико­літературних творах Т.Шевченком („Іржавець”, „Тарасова ніч”, „Великий льох” тощо.), М.Костомаровим, І.Срезневським, Є.Гребінкою (поема „Богдан”, повість „Ніжинський полковник Золоторенко”), М.Гоголем („Тарас Бульба”), О.Пушкіним („Полтава”).

Український козацько­старшинський рід Полетик з Лівобережної України відомий з XVII століття. Тільки перелік його видатних військових і громадсько­політичних діячів з мінімальною згадкою про уряди (посади), які вони займали, зайняв би тут цілу сторінку. Тому зупинимось на тих із них, які мають безпосереднє відношення до нашого нарису.

Один з неординарних представників цього роду, про що говорить хоча б той факт, що повернувся він з російсько­турецької війни 1853­1856 рр полковником, мав у Дмитрівці, поблизу давньої дороги на Гайворон, як тут говорять „Біля Великого лісу”, хутір, який в 70­роках того ж століття продав козаку Білецькому.

Хто цікавиться більш точними координатами цього, вже зниклого хутора, може знайти його на першій в Російській імперії топографічній карті, так званій Шубертовій, хоча назва його і подана з граматичними і смисловими помилками (х.Политичинъ, автор напису не усік різниці між українським словом полетика і грецьким – політика. Ось так і вигулькнув на топографічній карті величезної імперії міфічний Політичин хутір). Що ж, буває... До цих пір пам’ятаю фронтову байку про редактора армійської газети, який нібито потрапив під статтю військового трибуналу за те, що в частині накладу газети в словах „Верховный Главнокомандующий” в другому слові випала літера „л”. А що вже говорити про словесні перли, які майже щодня бачу на сторінках сучасної преси. Відчувається економія на коректорах...

В 1940 році ХХ століття, коли було прийнято рішення про переселення жителів з хуторів в села, було на тому хуторі 8 хат і проживали в них Пархоменки і Жованики. Дмитро Пархоменко (Чубань) не лише відмовився в свій час вступати до колгоспу, а й залишати свій хутір. Коли зруйнували його хату і знищили подвір’я, він викопав землянку і проживав в ній разом з дружиною Марією. Землянку ту руйнували кілька разів, але так і не змусили впертого козацького нащадка перебратися в село.

Згодом, коли гострота проблеми притупилась, а в усіх звітах уже доповіли про ліквідацію хуторів, на нього махнули рукою, оголосивши чоловіка трохи не при своєму розумі, якимось диваком. Та було то не дивацтво, а незламне почуття гідності, самоповаги і любові до рідного дому, риси, притаманні далеко не одному Чубаню.

В тій же Дмитрівці, але з протилежного її південного боку, проживала на маленькому хуторі родина Решоток. Хутір той знаходився на краю лісу, в кількох десятках метрів від сучасного головного в’їзду до нього. Ще й нині можна побачити там ями від погребів та залишки рову, що колись оперізував господарство. Ще й нині там, над могилою Семена Решотки, стоїть, похилившись, старий почорнілий хрест.

Сім’ю переселяли до Семилісок і, коли підводи з членами родини та її нехитрим скарбом від’їздили від зруйнованого житла, Семен заявив, що піде в Семиліски пішки через ліс, бо так, мовляв, ближче. І коли підводи від’їхали, він прив’язав до дубка приготовану заздалегідь мисливську рушницю і застрелився. Про всі ті хутори ще й сьогодні нагадують здичавілі кущі калини та залишки фруктових дерев, квіти морозу, порослі, густою травою, горбочки на місці будівель та черепки від посуду і бита цегла, які час від часу з’являються на поверхні землі під час якихось земляних робіт.

Григорій Андрійович Полетика (1725­1784) народився в місті Ромен (Ромни) Полтавської губернії, тепер Сумської області. В середині століття, 1745 року, закінчив Києво­Могилянську академію, добре освоїв ряд іноземних мов і працював в Петербурзькій Академії Наук перекладачем з німецької і латинської мов. Згодом був призначений головним інспектором шляхетного корпусу і займав цю посаду майже 10 років. Одночасно, в 1767 році був обраний депутатом комісії зі складання „Нового уложення” від шляхетства Лубенського полку.

На засіданнях цієї комісії та в своїх творах відстоював автономний устрій Лівобережної України (Гетьманщини) та права української шляхти. Цій темі присвятив ряд своїх праць, в тому числі: „Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Мнения на читаный в 1768 году в комиссии «Проэкт прав благородных”, „Возражения на постановление Малороссийской колегии господину депутату Н.Натальину” та ряд інших. Займався перекладами творів грецьких філософів, створив „Словарь на шести языках”. Домігся отримання грамоти на дворянство Священної Римської імперії, що значно підняло соціальний статус роду Полетик.

За родинною традицією дбав про розширення приватної бібліотеки, в якій зберігалося багато книжкових раритетів. З цього приводу його син Василь згодом в листі до графа Рум’янцева якось писав: „…вона була одною із кращих в Російській державі бібліотек, особливо що стосується цього зібрання російських літописів і друкованих книжок, то сміло можу свідчити перед Вашим сіятельством, що подібного ні у кого з приватних осіб не було, але і з державними російськими бібліотеками бібліотека мого батька в змаганні про рідкість і давність книжок могла сперечатись”.

Отже, маючи належну освіту та знання, будучи палким патріотом, Григорій Андрійович починає працювати над трактатом „Історії русів” та 27 листопада 1784 року несподівано помирає і завершити його випадає на долю сина. Василь Григорович Полетика після смерті батька отримав у спадкове володіння ряд маєтків в Полтавській, Чернігівській та Курській губерніях, серед них також в місті Ромни та в селі Коровинцях поблизу того ж міста Ромни.

Народився Василь Григорович, як записав його батько в сімейній хроніці, „ ...в 1785 році грудня 31 дня об 11 годині після полудня” і сталося це в Санкт­Петербурзі. Через 5 років родина повертається на батьківщину, поселяється в селі Коровинцях, а Василь отримує початкову освіту вдома, від запрошених учителів, а згодом навчається в різних училищах та здобуває вищу освіту, за порадою батька, в нововідкритому університеті в місті Вільно, після закінчення якого до 1790 року перебуває на військовій службі.

В травні 1790 року В.Полетика виходить у відставку в чині майора. 1802 та в 1805­12 рр був предводителем дворянства Роменського повіту. Постійно турбувався про розвиток шкільництва і освіти. В ці ж роки публікує працю з історії Єгипту „Опыт рассуждений о первоначальных делах мира, о древнем Египте, об Ассирианах, о Мидянах и о Персах”, зібрав багато матеріалів з історії України ХVI­XVIII ст.

Помер в селі Коровинці. В наші дні це село Недригайлівського району Сумської області. Перед смертю заповів поховати його просто і скромно біля церкви святого Миколая, збудованої ще його дідом. Напис на чавунній плиті, створений ним самим і відлитій ще за життя покійника, гласив: „Отечество возри! Здесь сын твой погребен. Любя тебя он жил. В сем гробе теперь он».

Проживаючи в Коровинцях він, вивчаючи документальні джерела з історії України, очевидно і закінчив головний труд свого батька „Історію русів”, проникнутий ідеєю – правом кожного народу на самостійний державно­політичний розвиток і в першу чергу свого власного.

Про значення цього твору Д.Дорошенко, відомий історик і міністр закордонних справ в уряді Центральної Ради, писав: „Жодна книга не мала в свій час такого впливу на розвиток української національної думки, як „Кобзар” Шевченка...і „Історія русів”. Як би продовжуючи цю оцінку твору, відомий український історик Олександр Оглоблин категорично добавляв: ”Історія русів” поступово набула такого могутнього і непереможного впливу на українську політичну думку, такий авторитет в справах української національної свідомості, таку натхненну силу в українській державницькій ідеології, як ніякий інший ідеологічний твір. „Відречена книга” української історичної науки стала настольною книгою української політичної думки, підручником української національної філософії, програмою національно­визвольної боротьби...”

С.Єфремов, оцінюючи значення твору для української культури, із свого боку зазначав: „Історія русів” була немов пророкуванням про близьке національне відрод­ження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження розпочалося!”

В останньому випадку С.Єфремов мав на увазі очевидно той факт, що в ті десятиліття, коли з’явилась „Історія русів”, в суспільному житті України сталася ще одна подія, яка мала епохальне значення для пробудження нації, а саме вихід в світ „Енеїди” І.П.Котляревського, яка розбудила нас емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову – перехід на живу українську мову.

Найбільш негативно і суб’єктивно поставився до „Історії русів” в ті роки, коли йшло жваве але більш менш об’єктивне обговорення твору, Г.Карпов, російський історик, на згадку про якого навіть в „Большой советской энциклопедии” було відведено всього кілька рядків. Для характеристики твору Г.Карпов вживає головним чином лайку: твір, мов, писав автор без таланту і знань, це твір фальшивий і т.п. В решті решт називає твір „найзлостивішим політичним пасквілем”, на що можна було б відповісти відомим арабським прислів’ям: „Собока гавкає, а караван іде своєю дорогою”, або російським „Мели Емеля, твоя неделя”.

І на закінчення варто сказати більш детально про людину, яка дала путівку у світ творові, якого, не дивлячись на його нелегальну чи говорячи сучасною мовою резонансну популярність, впритул не бачили в величезній імперії протягом майже двох століть. Та швидше за все не хотіли бачити і знати! І це в той час, коли за переписування твору, друкована книга з перекладом якого, зробленим І.Драчем, містить понад 300 сторінок убористого тексту, платили величезні гроші. Тим більше, що переписували і читали за зачиненими дверима і вікнами.

Осип Максимович Бодянський (1808­1877) народився в містечку Варва Полтавської губернії (тепер Чернігівщина). Закінчив Переяславську духовну семінарію та словесний відділ Московського університету. Відомий як український поет­романтик, учений­філолог, історик, перекладач. Опублікував крім „Історії русів” „Реєстр усього Війська Запорізького”, „Літопис Самовидця”, „Літописну розповідь про Малу Росію” О.Рігельмана та інші твори з історії України.

О.Бодянський познайомився з Т.Г.Шевченком в лютому 1844 року в Москві після першої подорожі поета на Україну. Зустрічався з ним в 1845, 1858 та 1859 роках. Листувався з поетом, надсилав йому книжки на заслання, клопотався про полегшення його долі. В одному з листів Тарас Григорович просив вислати йому „літопис Кониського”, (тобто „Історію русів”). Згадував поет про цей твір і в повісті „Близнецы”. Разом з багатьма москвичами О.Бодянський попрощався 7 квітня 1861 року з прахом поета під час його останньої подорожі на батьківщину.

Втім дослідження проблеми авторства далеко не завершено і будемо сподіватись, що і ця таємниця колись також буде розкрита.

Борис Киричок, краєзнавець.

Шановний відвідувачу, Ви не зареєстровані.
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм іменем

Новий коментар

І'мя:*
E-Mail:
Коментар:

Вітання

Яні Дворнік

Яні ДВОРНІК
на 18­річчя,
яке вона святкуватиме

18 жовтня
Мила імениннице, вітаємо тебе з днем народження. Радість наша, бажаємо тобі світитися від щастя і опромінювати цей світ своєю красою, насолоджуватися кожною миттю свого життя і зберігати в пам’яті всі добрі моменти. Нехай везіння і удача стануть твоїми друзями в справах, нехай любов і радість будуть вірними супутниками в житті.
Дідусь Коля, бабуся Наташа, дядя Саша, тьотя Свєта.

Детальніше

Всі вітання


Оголошення та реклама


Всі оголошення

Голос Присеймів'я

Телефон/факс редакції: 0-46-35-21503
E-mail: Golospris@cg.ukrtel.net
Skype: Голос Присеймів'я
Р/р: 26003588776 код: 02476103
МФО: 380805 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» м. Київ.

Важливо

Передрук інформації дозволяється лише при розміщенні прямого посилання на оригінал.
Адміністрація сайту може не поділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за матеріали.
^