Інформація до новини
  • Переглядів: 387
  • Автор: admin
  • Дата: 5-07-2021, 08:14
5-07-2021, 08:14

Конвалії


Учениця 7 класу Пісківського ЗЗСО І­ІІІст. Ірина Коваленко під керівництвом вчителя Тетяни Лєхаткової представила на міський конкурс «Дитинство, обпалене війною» власний твір «Конвалії». Робота дівчини зайняла почесне перше місце. Тож пропонуємо його увазі наших читачів.

І
Людське життя не вічне. Людина тільки раз народжується і раз помирає. На своєму життєвому шляху вона зустрічає багато труднощів, та якщо людина стійка, загартована морально і фізично, то зуміє побороти все і вийти переможцем. І все ж людина помирає…
­ У мене багато думок. Найперша­ хай не помирають люди, не лишивши після себе доброго сліду. Щасливий той, хто, помираючи, знає, що його пам’ятатимуть, а діла його будуть продовжувати, що його слова були не нав­чанням , а мудрістю.
Так хочеться, щоб ні дідусь, ні бабуся, ні тато, ні мама не покидали нас ніколи. Але так не буває. І в пам’яті залишаються ті щасливі хвилини, дні, роки, які я змогла провести з ними.
Але є такі люди, які не залишають після себе нічого, або ж залишають страшний чарівний слід…
Кожен наприкінці життя, напевне, запитує себе: «Щоб я зробив для людей? Чи згадають мене нащадки?»
Найдорожче…
Життя швидкоплинне…
ІІ
Весна вповні!
Іду по весняному лісу, мовчу, бо слухаю, як співають пташки, як дихає теплом і свіжістю земля.І раптом­ галявина білосніжних конвалій. Але радість­ змінилася сумом.
Мені згадалася оповідь моєї бабусі про війну.
Страшно згадувати ті дні, коли фашисти прийшли в наше село. Зразу ж забрали до райцентру нашу вчительку Ангеліну Йосипівну. Ця добра, мила жінка з’явилася у нашому селі перед самим початком війни із трьома дітьми. Мешкала вона на квартирі в одного чоловіка. Старша дівчинка Софійка була одного віку з бабусею і навчалася в одному класі. Хоча всі діти і менші, і старші навчалися разом. Та й школа була просто звичайна хата. Але з яким бажанням і жагою до знань діти бігли до школи.
Раптом наклеп. Знайшовся зрадник, що доніс старості села, що вчителька немісцева і що єврейської національності.
І одного дня за нею прийшли люди із гестапо. Хоча людьми їх важко назвати. Нелюди. Вивели беззахисну, беззбройну жінку прямо зі школи, з свого останнього уроку… Десятки пар очей зі слізьми на очах проводжали улюблену вчительку, але змінити, врятувати, допомогти вони їй нічим не могли… Лише співчуття і жаль…
Але не тільки учні осиротіли, сиротами залишилися її діти­ Софійка, Гафійка і найменшенький Ян, якому ледве на той час виповнилося три роки.
Учні десь близько місяця носили на квартиру, де жили діти вчительки, по черзі їм їсти.Звичайно, часи були дуже складні, ледь­ледь самим вистачало. Моя бабуся носила млинці, що пекла її мама. Через місяць господар, де мешкали діти, пішов до старости села і заявив: «Забрали матір, то заберіть і дітей».Наступного дня з’явилася машина із німцями, з вівчарками по невинні душі, які не встигли ні пожити на білому світі, ні згрішити.
До райцентру їх не повезли. Зразу за селом , в лісі викопали яму… Біля ями поставили дітей, наказали повернутися обличчям до могили і підло розстріляли в спину, щоб не дивитись в невинні дитячі очі. Похапцем зрівняли місце із землею і швидко втекли з чергового місця злочину.
Господар, який підло здав дітей на смерть, зі своєю сім’єю виїхав із села. Пам’ять не зберегла ні його імені, ні прізвища. Найбільший гріх­ це зрада. Зрадників люди не пам’ятають, ні їх, ні сліду їхнього на землі, їх чекає тільки суд Божий …
Війна підходила до кінця… Вже не чули ми вибухів, пострілів… Наші бійці гнали нацистів далеко­далеко…
І одного дня сталася подія, яку неможливо було забути. У наше село ввійшов кінний полк воїнів­ визволителів. Командир полку, весь в бойових нагородах швидко зіскочив з коня і поспішив до приміщення сільської ради, в центрі села.Як потім стало відомо, ідучи дорогами Бахмаччини, він шукав відомостей про свою дружину і дітей,слід яких зник десь тут.
А потім було викопано прах невинних дітей, покладено в три маленькі домовини і дорога додому. Батько знайшов і водночас втратив назавжди дітей. Хоча тепер вони завжди будуть з ним. Домовини з тілами дітей були перепоховані на батьківщині батька, а сліду дружини так і не знайшлося.
ІІІ
Вже давно відгриміли бої, війна відійшла у вічність. Але ми , вже нове покоління, онуки старшого, що пережило всі страхіття війни, завжди тримаємо в пам’яті оповіді рідних про ті часи.
Я люблю часто ходити до лісу. Слухати тихі шелести дерев і трав. Але місце, де було вбито дітей, ніколи не заростає чагарником. Тут завжди цвітуть конвалії. Дрібненькі, маленькі біленькі квіточки, як символ невинності, чистоти, безгрішності дитячих душ. Я стою тихо, вдивляючись в ці квіти невинності і в моїй уяві постають вже не діти, а дорослі дві вродливі дівчини і красень юнак… Але все майбутнє знищила війна. Зірвати конвалії, вже не піднімається рука, я залишаю їх жити.
Після мандрівки, прийшовши додому, лягаю відпочити, засинаю, мені сниться день у лісі і білі­білі конвалії… Нехай не вмирають діти…
Хай буде мир на всій землі.
Ірина Коваленко.
Шановний відвідувачу, Ви не зареєстровані.
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм іменем

Новий коментар

І'мя:*
E-Mail:
Коментар:

Вітання

Нашій дорогій


Детальніше

Всі вітання


Оголошення та реклама


Всі оголошення

Голос Присеймів'я

Телефон/факс редакції: 0-46-35-21503
E-mail: golospris2017@ukr.net, golospris@i.ua
Skype: Голос Присеймів'я
Р/р: UA633808050000000026003588776 код: 02476103
МФО: 380805 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» м. Київ.

Важливо

Передрук інформації дозволяється лише при розміщенні прямого посилання на оригінал.
Адміністрація сайту може не поділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за матеріали.
^