» Час і досі не загоїв рани
Інформація до новини
  • Переглядів: 955
  • Автор: admin
  • Дата: 13-05-2016, 11:16
13-05-2016, 11:16

Час і досі не загоїв рани

Минуло  двадцять сім  років  від того  пам’ятного дня, коли радянські війська  були виведені  з території Афганістану, залишивши пекло боїв, виснажливі почуття  небезпеки, коли за кожним виступом  скель  їх чатувала  смерть.
Свого часу  нашому земляку  Віктору  Олександровичу  Демченку з  Бахмача довелося пройти   вогняними дорогами  Афганістану. Віктор Олександрович народився і виріс  у селі Бахмач. Його  дитинство нічим не  відрізнялось  від однолітків. Шкільні роки дали хлопцю  знання, формували характер, прищепили риси дружби і взаємодопомоги.  Таким він вийшов зі стін  загальноосвітнього закладу у доросле життя.  Відразу розпочав  свій  трудовий  шлях у місцевому колгоспі, та юнака не полишала  мрія служити  в десантних  військах.  Тож  невдовзі  захопився  парашутним  спортом.  Закінчив секцію при  Чернігівському  ДТСААФ -  стрибав із парашутом , а ще відвідував курси водіїв і отримав посвідчення водія  на керування автомобілем.
...У той час, коли  природа  радіє життю, а дерева вкриваються  білосніжним  цвітом, милуючи своєю красою,  Віктора Демченка  проводжали до армії.
- Було  це 17 квітня 1984 року, гуляло півсела, - згадує  чоловік.
Серед гостей  була та єдина , кохана дівчина Ганна, яка обіцяла вірно  чекати свого солдата. До речі,  Віктор  та Ганна  були однокласниками. Вони  навіть  сиділи  за однією партою.
І лише  материнське серце  не знало спокою, оскільки на Бахмаччину  вже  долинали  трагічні  чутки про війну  в Афганістані, пік якої припав  на 1984-1985 роки.
- Підозра  про те, що  доведеться брати участь  у бойових  діях  у далекій гірській країні, з’явилася майже відразу.  Військове керівництво  нам сказало: « Будете служити  там, де  дуже жарко». Стало  зрозуміло, що це Афган… Далі була  «учебка» у Фергані – в Узбекистані, де готували радянських  бійців для  війни в Демократичній  Республіці Афганістан.  На той час ми не думали  кому це потрібно, чи не потрібно – це був наказ, не виконати його ніхто не мав права.  Якщо вже судилася  така доля – випробувати  себе у  пекельному бою, то мусиш  це зробити, - говорить Віктор  Олександрович.
Після  півроку підготовки, військовослужбовців  літаком АН-12 доправили  в Баграм  - у 345 окремий  гвардійський  парашутно-десантний  полк.  Замість  вималюваних  в уяві романтичних краєвидів східної країни, бійців  зустріло  пекельне сонце , виснажливий вітер-афганець, пісок, що заважає дихати та безкінечні  скелясті гори. Такі важкі погодні умови  мало  кому підходили, але довелось  звикати. Оскільки,  потрапивши на афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем  прийняли  її біль, як свій, і до останнього  захищали  інтереси  багатостраждального народу.
Наш земляк був навідником самохідної  артилерійської гармати «Нона», водієм Уралу, на якому перевозив  боєприпаси. Майже  щоденно  йому доводилось  наражатись на небезпеку.  Підступність ворога  не мала меж, смертельна куля  могла  скосити будь-кого з солдат. Під час  бойових  операцій,  а їх  за час служби  було 23, всі були  один за  одного. «Дембелі»  не підставляли під кулі  недосвідчених бійців, навпаки, прикривали їх, опікувались, як могли, й нерідко ризикували  життям, рятуючи  новобранців. Не було  нічого страшнішого, коли гинули бойові побратими буквально на очах. Таке траплялося  досить часто. Кожна хвилина на бойовому  завданні могла стати  останньою.
- На очі наверталися сльози, коли,  повернувшись до місця розташування, помічав на ліжку, де недавно відпочивав твій армійський  товариш, лежав голубий  берет  і червона стрічка. Це означало, що війна  для нього вже скінчилася  і додому він повернувся  «Чорним тюльпаном». Таке траплялося часто, але звикнути до цього неможливо.  Війна -  це  горе не однієї людини, а цілого народу, - з сумом  у голосі  розповідає Віктор Демченко.
Незважаючи на труднощі, 345-й окремий десантний полк своїм вмінням  завзято воювати славився  на весь Афганістан.  Бійцям  доводилось  виконувати  надскладні операції майже  по всій його території. Складно вести бої  серед  неприступних скель та бездонних прірв із жорстокими  душманами, які добре орієнтувались  на своїй території. Однак у  345-му полку  не прийнято було  скаржитися  на життя, хоча й дорогою  ціною розплачувалися  юнаки  за свою відважність. Вони досить  часто  ставали  свідками, як  розриваються снаряди, летять у прірву бронетранспортери та автомобілі, проливається кров  військових.
Солдати вирушали  на завдання,як на звичну щоденну роботу. Інколи  їх налічувалось  20-30 осіб, які діяли не чисельністю, а  вмінням. Кожен знав, що і як треба робити.
- Одного разу, виконуючи  бойове зав-дання в ущелині  Пандшер, яке контролював  345-й полк, нашу колону  обстріляли  душмани.  Польовим командиром  у них був                                                Ахмад  Шах Масуд, відомий під прізвиськом  Пандшерський  лев.  Цей  афганський бойовик неодноразово  наражав на небезпеку  радянських солдат.  Кулі лилися градом з усіх боків.  Відступати було нікуди, стріляли з гір.  Ми опинилися  в пастці. Був поранений водій                                                                     КамАЗу, колона зупинилася.  Автомобіль  загорівся, а обстріл посилювався щохвилини.  ситуація  вимагала рішучих дій, бо  транспортували  боєприпаси, які у будь-яку мить  могли б  здетонувати.  Саме в цей час, не думаючи про себе,  кинувся рятувати пораненого  побратима.  Витягнувши його з палаючого КамАЗу, зіштовхнув автомобіль  у прірву, де  протікала гірська річка. Лише  тоді  колоні вдалося  рушити далі. За це отримав нагороду  - медаль  «За бойові заслуги».
Подібні сутички з ворогом  траплялися досить часто, але  хіба про все  розкажеш, - говорить  Віктор Олександрович. – бувало,  їдеш  по гірській дорозі «серпантину», а ширина її така, що гусениця  військового транспорту звисає над прірвою, один хибний рух і життя закінчиться.  Війна ж помилок не пробачає.
Звичайно, бійці мали час і на відпочинок.  У перервах між боями  писали додому  довгоочікувані листи, перечитували отримані.
Віктору Демченку  листи  приходили часто. Наречена Ганна писала  їх через день, але не всі  доходили  до адресата.  Особливо  зворушливі  вісточки  надходили  від мами, якій  ті два  страшних роки  здавались  вічністю.  Вона вдень і вночі молилася  за сина.
Серед  бойових побратимів  воїна-афганця  був земляк  із Бахмача Сергій Мажара та батуринець Віктор Сергієнко.
- Однак на війні – як на війні. Сьогодні ти  в сорочці народився, зумів врятувати пораненого товариша, - знову поринає  у спогади мій  співрозмовник, - а завтра  вже сам потрапив  у халепу.
Додому чоловік  повернувся  6 травня  1986 року. Майже відразу пішов на роботу у «Сільгоспхімію» водієм, згодом одружився з дівчиною, що чекала його з армії.  У шлюбі народилася донька  Ірина, яка вже  порадувала  щасливих батьків внучкою Ариною.
Нині цей приємний, мужній , впевнений у собі чоловік займає активну  життєву позицію. З дня заснування  Бахмацького осередку  Української Спілки  ветеранів Афганістану  (воїнів-інтернаціоналістів) він постійно бере участь у  різних  заходах, не залишається осторонь  важливих подій.  Під час однієї  з поїздок до  родин загиблих  воїнів-афганців, які, до речі,  стали  традиційними для членів спілки, мені вдалося  познайомитися  з цим відважним чоловіком, який  сповна ковтнув  гіркої  афганської війни.  Груди Віктора Олександровича прикрашають  медалі, але  чи зможуть вони залікувати ті рубці, що залишились у пам’яті та серці.
Світлана Кириленко.
Шановний відвідувачу, Ви не зареєстровані.
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм іменем

Новий коментар

І'мя:*
E-Mail:
Коментар:

Вітання

Нашій дорогій


Детальніше

Всі вітання


Оголошення та реклама


Всі оголошення

Голос Присеймів'я

Телефон/факс редакції: 0-46-35-21503
E-mail: Golospris@cg.ukrtel.net
Skype: Голос Присеймів'я
Р/р: UA633808050000000026003588776 код: 02476103
МФО: 380805 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» м. Київ.

Важливо

Передрук інформації дозволяється лише при розміщенні прямого посилання на оригінал.
Адміністрація сайту може не поділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за матеріали.
^