» Годинник життя безупинно іде, лиш пам'ять усе пам’ятає
Інформація до новини
  • Переглядів: 42
  • Автор: admin
  • Дата: 15-12-2017, 10:38
15-12-2017, 10:38

Годинник життя безупинно іде, лиш пам'ять усе пам’ятає



Пам'ять безпосередніх свідків і учасників ліквідації аварії на ЧАЕС зберігає все до найменших подробиць.
За спогадами Олександра Михайловича Бадая (1965 р.н., м. Бахмач). «Після закінчення середньої школи №1 вступив до Ніжинського технікуму механізації сільського господарства 1980­1984 рр. Працював у с. Халимоновому комбайнером, водієм.
У квітні 1985 році був мобілізований до армії. Служив у роті охорони обслуговування Київського військового округу, нині Міністерство оборони, був шофером на УАЗі.
26 квітня 1986 року отримав завдання зустріти військове керівництво. Зі мною поїхав і однополчанин Павленко Юрій із Луганська. У Бориспіль приїхали контр­адмірали та інші офіцери військово­морського флоту. В аеропорту мені сказали, що поїдемо в Чорнобиль.
З Києва ми виїхали о 15 годині. Назустріч нам їхали автомобілі з людьми. Люди вже розуміли про небезпеку – вікна були зачинені, обличчя закутані.
Під вечір ми приїхали до станції Янів. По ту сторону станції було видно, як горів реактор – йшли клубки диму.
Зупинились в Прип’яті. Ночували в машинах. Моє завдання – розвозити керівництво.
Дуже вразило те, що в Прип’яті життя йшло своїм руслом. У парку відпочивали люди, гралися діти, адже були вихідні дні.
В одній із газет за 30 квітня 1986 року була стаття про те, що ситуація стабілізується, ведуться роботи по дезактивації.
У неділю о 13.30 по радіо декілька разів передали про небезпеку. Зазначили, що потрібно взяти документи та речі першої необхідності. Під кожну багатоповерхівку поставили автобус. Розпочалась евакуація.
Спочатку були проблеми із харчуванням та проживанням. Не було й медикаментів. Шукали, де можна було переночувати.
Касир місцевої їдальні, до якої я зайшов похарчуватися, відмовилась брати гроші, мотивуючи тим, що йде евакуація ­ все безкоштовне. Дозволила взяти будь­що з їжі. Взяв декілька банок соку.
Пізніше почали видавати сухі пайки: кусок ковбаси, помідор чи огірок – все замотане в целофанові пакети.
Пам’ятаю, як допомагав вертольотчикам грузити в перші вертольоти мішки із бромом, щоб скинути їх на пошкоджений реактор.
Ми стояли у Прип’яті ­ дуже красивому молодому місті, яке розташовувалось на березі Київського водосховища. Гарна природа. В лісі ­ дитячі оздоровчі заклади, бази відпочинку.
Приблизно 28 квітня 1986 року на станцію Янів прибув ешелон із військовими по боротьбі із хімічною небезпекою. Це були 18­20­ річні солдати. Їх розмістили неподалік від станції, в «Рижому» лісі. Доки керівництво вирішувало, як ліквідовувати наслідки, хлопці отримали велику дозу радіаційного опромінення.
На підкрилках мого автомобіля доза радіаційного опромінення становила 8­10 рентген. Після проходження дезактивації на пунктах санітарної обробки автомобілів, рівень радіації знижувався до 4­5 рентген.
На Великдень, 4 травня, до мене в частину повинні були приїхати батьки. Так, як міжміський телефонний зв’язок був відключений, я повідомив їх телеграмою, щоб не їхали, і що я живий­здоровий. На телеграмі на пошті поставили зворотню адресу «Чорнобиль». Так батьки дізнались, де я.
Приїздив до нас і замполіт із нашої частини, привозив газети. Він був у респіраторі, із машини намагався якомога менше виходити.
Мого напарника 4 травня відправили в частину. Із роти приїхали інші солдати­водії. А я все розвозив керівництво, яке керувало проведенням ліквідаційних робіт: завантаженням мішків із піском та парашутів із свинцевою «пилюкою», евакуацією населення із навколишньої місцевості та їх пожитків і домашніх тварин. Розганяли хмари, щоб не було дощів. Обваловували береги річок, щоб радіаційний бруд не потрапив до річки.
Згодом я почав цікавитися, коли ж нарешті і мене відправлять назад до військової частини в м.Київ. Лише 9 травня мене відкомандирували на своєму службовому автомобілі до місця служби в м.Київ.
Після неодноразового миття машини та проведення дезактивації, все рівно рівень радіації був дуже небезпечний, фактично не знизився. І тому, цю машину відправили назад до місця проведення робіт по ліквідації наслідків аварії.
Ця катастрофа ще довго буде відчуватися важким відлунням в наших серцях. Тому велика шана і уклін до землі всім героям, хто не жалкував себе, всім, хто врятував нас від ще більшого лиха».
Наталія Шевченко,
старший науковий
співробітник
Бахмацького районного
історичного музею.
Шановний відвідувачу, Ви не зареєстровані.
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм іменем

Новий коментар

І'мя:*
E-Mail:
Коментар:

Вітання

Миколі Олександровичу Доценку

на 60-­річчя
Літа відлітають лелеками у вирій,
у далі безкраї ­ за обрій летять,
а Вам, любий тату, на життєвій ниві
сьогодні від роду уже 60.
Низький Вам уклін від дітей і онуків,
здоров'я міцного з роси і води,
нехай ваші лагідні натруджені руки
тепло і любов нам дарують завжди.
Спасибі, татусю, за ночі безсоннії,
спасибі, рідненький, за те, що Ви є,
нехай же Господь Вам дарує здоров'я,
наснаги і сили щодень додає.
Дружина, діти, внуки.
с.Білі Вежі ­ м.Рославль.




Детальніше

Всі вітання


Оголошення та реклама


Всі оголошення

Голос Присеймів'я

Телефон/факс редакції: 0-46-35-21503
E-mail: Golospris@cg.ukrtel.net
Skype: Голос Присеймів'я
Р/р: 26003588776 код: 02476103
МФО: 380805 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» м. Київ.

Важливо

Передрук інформації дозволяється лише при розміщенні прямого посилання на оригінал.
Адміністрація сайту може не поділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за матеріали.
^