» Козак. Народний герой...
Інформація до новини
  • Переглядів: 21
  • Автор: admin
  • Дата: 29-12-2017, 10:22
29-12-2017, 10:22

Козак. Народний герой...


Словосполучення «народний герой», винесене в заголовок, має в сучасній українській мові кілька значень. Одне з них вживають, коли говорять про діяча загальнонаціонального масштабу, незалежно від його соціального статусу, інше є частиною найвищого державного звання, на зразок Герой Радянського Союзу, чи Герой України. В даному випадку йдеться про Народного героя Югославії, нашого земляка Г.М.Охріменка (1910­1996), першого з військових моряків Радянського Союзу, що отримали це високе звання.
Прізвище це, Богдана Охріменка, вперше зустрічаємо в списку козаків Бахмацької сотні Чернігівського полку, всім відомому Реєстрі Війська Запорізького, підписаного Богданом Хмельницьким 1649 року. Зв’язок поколінь триває і ми бачимо батька нашого героя Миколу, нащадка того Богдана, на давно обжитій нашій землі, повним георгіївським кавалером ще в роки Першої світової війни, тобто він мав таку ж рідкісну державну нагороду, як і його син Григорій Миколайович.
Народився Григорій Миколайович у гайворонському хуторі Восьме Березня, навчався в місцевій початковій школі, семирічну школу закінчив у Дмитрівці (існує версія, що навчався і у голінській школі), а потім перейшов на самостійні хліби, відправившись на заробітки до приморських українських міст, а там недалеко було і до кораблів та початку довгого, сповненого труднощів і здавалось би нездоланних перепон, життєвого шляху, який вів сільського хлопчину тільки вгору і вгору і став він не просто адміралом, адміралів багато, а національним героєм. Хутір той межує з лісом і відправляючись туди по гриби, я залишав, як правило, автомобіль біля батьківської хати адмірала, інколи, подовгу спілкуючись з його родичами.
Другу світову капітан­лейтенант Г.Охріменко зустрів на посаді молодшого флагманського мінера Чорноморського флоту. В обложеному Севастополі спе­ціально освоїв за кілька днів професію водолаза (був з нею трохи знайомий і раніше) аби розкрити секрет німецької магнітно­акустичної міни, про розсекречення якої фашисти, до речі, не знали до кінця війни. Про нього написані книжки, зняті кінофільми. В цьому нарисі ми розповімо про цей героїчний подвиг нашого земляка, згадаємо про знаменитий рейд по Дунаю. Побіжно зупинимось також на парі побутових моментів, що супроводжують будь­яку людину все життя, і також характеризують його особистість. Коротко cкажемо ще про одного земляка, також Народного Героя Югославії Улізька В.А.
Війна велась не тільки на суші, морських просторах і повітрі, а і в наукових лабораторіях. Цим, звичайно, займалися всі воюючі держави. Цілком закономірно, що до Севастополя, головної бази Чорноморського Флоту, прибули провідні радянські фізики І.Курчатов і А.Александров, і з їх допомогою в найкоротші строки було створено електромагнітний трал, обладнана станція для розмагнічування суден. В усіх цих роботах найактивнішу участь брав молодший флагманський мінер ЧФ капітан­лейтенант Г.Охріменко.
З новим на той час досягненням німецької інженерної думки чорноморські моряки вперше зустрілись в Новоросійську у вересні 1941 року. Буквально поряд з бортом бойового корабля, на дні бухти, виявили невідому їм донну міну. З величезною обережністю водолази припідняли її за допомогою понтона і коли з нього була відпомпована вода і міна зависла в воді на тросі, катер відбуксирував її до Суджукської коси в безлюдне місце, а полуторка благополучно витягла її на берег.
До міни наближались троє військових фахівців і в цей момент пролунав потужний вибух. Інженер Б.Дишневський та старший лейтенант С.Богачек загинули на місці, а капітан­лейтенант А.Малов, який знаходився трохи далі від міни, розглядаючи трос, пошкоджений при її транспортуванні на берег, був тяжко поранений. Про ці події і пригадав капітан­лейтенант Г.Охріменко, готуючись до роззброєння нової незнайомої і тому дуже небезпечної міни.
Всі спроби підірвати нові міни, скинуті німцями на фарватері, залишалися марними, вони не піддавалися впливу електромагнітних тралів. Ті міни фашисти почали скидати в севастопольську бухту в жовтні. Одну з них знайшли водолази і під водою доправили до Костянтинівського равеліну (давньої фортифікаційної споруди). Спроба роззброїти міну закінчилась вибухом і загибеллю людей. Авіація противника продовжувала скидати міни в бухту. Міну, застроплену на глибині і підняту з ґрунту, спробували витягти на берег, але уже при наближенні до нього, на мілководді, міна вибухнула. Аналізуючи побачене Охріменко зрозумів, що в міні встановлено гідростатичний запобіжник, прилад, який провокував вибух, як тільки міна наближалась до поверхні води.

І ось тоді, отримавши дозвіл командуючого флотом особисто підняти і роззброїти міну, у Г.Охріменка виникла думка, що нова міна має також якісь ще невідомі засоби захисту від магнітних полів і такими засобами могли бути і акустичні прилади. Перша зустріч з міною, звичайно під водою, ледве не стала для Охріменка останньою. В момент, коли він її оглядав, поблизу розірвався снаряд, і Охріменко, зазнавши важкої контузії і майже втративши свідомість, з трудом був піднятий товаришами на поверхню, де з’ясувалось, що їхній водолазний бот потрапив під обстріл ворожої артилерії. Довелось втікати з­під вогню.
Наступного дня, рано­вранці, Охріменко знову спускається на дно. Ось і небезпечна незнайомка! Офіцер обходить її з усіх боків, обмацує. Виникає спокуса негайно відкрити горловину, де знаходиться інерційний запал і детонатор та видалити їх. Та це була тільки спокуса. Треба ж було з допомогою мастики зробити зліпки з горловини, болтів та гайок. Того під руками не було і довелося підніматись на поверхню.
І ось уже третя зустріч з незнайомкою. Цього разу Охріменко мав на озброєнні ключі з немагнітних матеріалів, тобто з латуні, виготовлені за знятими напередодні зліпками. В напівтемряві знаходить в каламутній воді горловину міни – тут знаходиться інерційний запал. Обережно робить ключем півоберту і повільно інерційний запал виходить із свого гнізда. Обережно нащупавши його, спробував витягти його із гнізда, але зробити це до кінця не удалося, міна лежала на боці. Треба було підкопати під нею ґрунт або ледь­ледь повернути. Зробити це самостійно Охріменко через перевтому уже не міг, не вистачало сил. Тому вставив назад в гніздо запальний стакан і викликав на допомогу свого учителя­водолаза старшину Леоніда Вікулова, з яким удвох трохи і змістили міну, цього було достатньо.
Відпустив Вікулова і, залишившись наодинці з міною, почав все спочатку. Оберт за обертом висував запальний стакан із корпусу міни. Здавалось, що діло зроблено та в цей момент потужний удар по голові приголом­шив офіцера. Похитуючись, знову пішов на підйом. Дуже вчасно! Снаряди все ближче лягали біля водолазного бота, який зазнав пошкоджень і кренився на бік, отримавши в борту кілька пробоїн. Стерновий і обоє мотористів були поранені. Та мотори ще працювали і водолазний бот, накренившись на лівий борт, встиг відійти за північний мис, до Костянтинівського равеліну.
За ніч бот відремонтували і рано­вранці, в сутінках світанку, водолази застропили міну і притопили понтон. Коли із нього відкачали воду, міна повисла у воді і в такому вигляді на довгому тросі катер прибуксирував її у віддалену Пісочну бухту. В бухті експедицію вже чекав Охріменко. Автомашина витягла міну на піщаний берег, де повинно було продовжуватись її роззброєння. Все повторилось як у свій час в Новоросійську. Тільки закінчення операції було більш щасливим.
Пам’ятаючи про свою здогадку, Охріменко встановив проти гідрофона міни репродуктор з протягнутими від нього проводами до імпровізованого «командного пункту»: в приярку, де розмістили новенький патефон з набором пластинок. Завершивши підготовку до «концерту», він відправив в укриття всіх, хто йому допомагав, і розпочав перед незвичайним слухачем, тобто міною, свій концерт із записів класичної музики, на який міна ніяк не реагувала.
Продовжувати незвичайний концерт, очевидно, було не варто. Охріменко обережно наблизився до міни, обійшов її з усіх боків, прикидаючи, де краще зробити в ній вікно, щоб побачити, що там всередині. Однак робити це вдень було не варто, в корпусі міни міг бути вставлений фотоелемент. Як тільки денне світло проникне через вікно, спрацює патрон­пастка.
Оглянувши ще раз відділення для приладів міни, Охріменко відшукав гніздо, де був встановлений капсуль запального стакана і через якусь мить легенько повернув кільце, яке утримувало кришку капсуля. В ту ж мить пролунав удар в середині корпусу міни, ніби там щось вибухнуло. Охріменко упав поруч з міною. Тут він і почув, як в її корпусі почав працювати годинник. Проминула якась нескінченна хвилина. Охріменко звівся на ноги і побрів геть, чекаючи з миті на мить вибуху. Було цілком можливо, що годинник з’єднаний з вибуховим пристроєм сповільненої дії.
Повільно підійшов до групи офіцерів на чолі з контр­адміралом Фадєєвим, що перебувала у схроні і доповів про зроблене. Адмірал наказав чекати. Пройшло багато часу, а міна не вибухала. Охріменко знову залишає товаришів і направляється до неї, уже здогадуючись, що сталося. Приставивши вухо до корпусу міни зрозумів, що годинник уже не працює. Тоді зняв натискне кільце, яке утримувало кришку капсуля і повільно став викручувати. Кришка відскочила і він побачив рештки капсуля, який вибухнув у момент, коли він натиснув натискне кільце. Якби запальний стакан, який він напередодні видалив під водою був на місці, міна б вибухнула.
Тепер можна було зняти прилади, на які замикався вибуховий патрон­пастка, бо ж вибух капсуля відбувся вхолосту. Та обережність не завадить, вирішив офіцер, і прикріпивши трос до приладів, відійшов, ліг на землю і натягнувши трос, із силою його смикнув. Прилади від’єднались, все обійшлося добре. На цьому знову зробив паузу аж до ночі.
Туманної сирої ночі він разом з матросом­мінером просвердлили в корпусі міни вікно, просунувши руку в яке, Охріменко обстежував зсередини кришку горловини, де розміщувались прилади керування міною. Вибухового патрона не було. Та обережність не залишала офіцера і прикріпивши до кришки трос, із пристойної відстані зірвав кришку з місця. В суцільній темряві, неначе із зав’язаними очима, навпомацки видаляв прилади, неначе розчиняючи велику рибину. Тільки на світанку Охріменко завершив свою роботу.
Зійшло сонце і офіцерові нарешті можна було подивитись в середину міни. Тільки десь опівдні він вийняв з неї останній прилад, завершивши роззброєння. На основі приладів, що їх видалив Охріменко, встановили, що вона була і магнітною, і акустичною. Необхідно було знайти засоби для боротьби з новою загрозою. На нараді у контр­адмірала Фадєєва той запропонував дотепне розв’язання проблеми – «Треба озвучити магнітні трали!» Перевтомлений Охріменко у відповідь тяжко зітхнув. Важко було навіть уявити, що він пережив у ці кілька днів, які стреси потрясали його душу. Але замість відпочинку треба було їхати з доповіддю командуючому флотом, адже попереду була ще важча робота по знищенню нових магнітно­акустичних мін. До закінчення війни було ще далеко, попереду чекали нові, ще невідомі випробування.
В нарисі «Родовід» краєзнавець С.Балашов звертає увагу читачів на разючу зміну прізвищ в Батурині і його окрузі після 1708 року. Близько 90% зареєстрованих в 1666 році прізвищ раптово зникають, а на їх місці з часом з’являються нові прізвища нових корінних мешканців поселень згаданої округи, в Дмитрівці це Жованики, Білецькі, Довгі, Кирички. Записані вони головним чином як козаки. Цю метаморфозу С.Балашов пов’язує з подіями 1708 року, відомими як «батуринська різанина» і поширює її на всю округу. Я засумнівався у вірогідності такої оцінки давньої трагедії і тут же зателефонував, назвавши її гіпотезою, знайомому історикові, який не став говорити про існування гіпотези, а прямо заявив, що та різанина пронеслась кривавим буревієм через всю округу і призвела до згаданої зміни прізвищ. Обмежено написали ж про неї в зарубіжній пресі тільки тому, що іноземні журналісти не були допущені далі Батурина і не знали про справжні масштаби різанини.
«Родовід» – «Тогочасні газети так описували події в Батурині: «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістрях шабель». Такими назвами виходили провідні газети Франції – «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historiques», «Mercure historique», «Clef du Cabinet». Вони писали, що «страшний цар жадібний до крові в Україні... Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів»; «Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства». Як бачимо, навіть реакція французьких ЗМІ того часу аналогічна нинішній «глибокій стурбованості» (кінець цитати).
Отже, серед вцілілих опинився і рід Охріменків. Чи то надійно сховались, чи швидше всього не повірили брехливим обіцянкам і продовжували боротьбу, демонструючи властиву йому мужність, силу волі і інші благородні риси характеру. Сучасна наука переконана, що особливості і характеру, і зовнішності людини записані в генах і передаються в спадщину наступним поколінням. Для прикладу згадаємо про спостереження за зовнішністю чоловіків з роду австрійських королів Габсбургів, які вказують на властиву їм вип’ячену нижню губу. Хоч фотографії тоді і не існувало, однак придворні художники не забували про цю рису зовнішності своїх володарів і старанно відображали її на численних живописних полотнах. Очевидно, саме спадкові риси мужності та чіпкого розуму властива і Охріменкам.
Мав честь бути знайомим з уславленим адміралом. Спілкувався з ним тут, у Дмитрівці, бачились і в Феодосії, де він поселився після виходу у відставку. Якось, після пам’ятної зустрічі з учнями і вчителями Дмитрівської школи, Григорій Миколайович відвідав селищну поліклініку, непокоїли зуби, точніше їх відсутність. Нові протези виготовила адміралові моя дружина, Лідія Захарівна і вони так добре підійшли, що в знак особливої вдячності він подарував їй мушлю (раковину, виловлену в якомусь з тропічних морів). Той екзотичний сувенір, дорога для нас пам’ятка про видатну людину, десятки років прикрашав у нас книжкову шафу, а нещодавно опинився в міні­квартирі нашої правнучки, студентки Анастасії. Це був дарунок бабусі до дня народження Настуні. Доля подарувала мені і кілька подорожей до Криму. Під час однієї з них вирішив нанести візит Григорію Миколайовичу, з яким уже був знайомий, і повідомив йому про це. Був здивований, коли на пероні залізничного вокзалу побачив адмірала, що підтюпцем біг назустріч мені, офіцерові, яких в свій час були десятки і сотні під його високою рукою. Бігання для літньої людини було незвичним і адмірал спіткнувся… Зустрічав він, так поспішаючи, звичайно, земляка, якого давно не бачив. Переконаний, що далеко не всі, хто досягнув високого суспільного статусу, здатні на таку увагу до своїх колишніх, але простих земляків і людей, з якими зводили обставини. Адміралові були властиві такі риси характеру, які робили його визначним воєначальником, з твердою волею і аналітичним розумом і умінням переконувати і згуртовувати навколо себе людей. У завершальні місяці Другої світової адмірал Г.Охріменко провів нашпигованим німецькими та англо­американськими мінами Дунаєм великий конвой кораблів з продовольством та боєприпасами до щойно визволеного Белграда і врятував його від голоду, надавши тим самим необхідну і таку важливу допомогу Національно­Визвольній армії та населенню столиці Югославії. Григорій Миколайович, звичайно, знав про ті смертельні сюрпризи на фарватері і провів свій караван не по ньому, а паралельно з ним, скориставшись широким і глибоким розливом великої європейської ріки в ту пору року, тим більше, що мінували німці Дунай в середині літа, тобто в засушливу пору року, коли рівень води в річці був мінімальним. Короткою була зупинка в Белграді. Уже наступного дня надійшов наказ вирушати далі. Адже розпочалася битва за іншу європейську столицю – Будапешт. Тільки через півроку, коли не тільки Дунай, а і озеро Балатон очистили від мін кораблі бригади капітана другого рангу Г.Охріменка, він знову потрапив до Белграда. Славного моряка зустрічали в залі засідань югославського парламенту. Голова Президії Антифашистського Віче Народного визволення Югославії Іван Рибар в своєму вітанні наголосив: «В жовтні минулого року Ви здійснили подвиг, який вписаний золотими літерами в історію визволення народів Югославії. Ви і керовані Вами офіцери і матроси вернули нам те, що найдорожче югославу після свободи – ріку життя, наш Дунай». За цей подвиг указом №183 від 30 квітня 1945 року Антифашистського Віче Народного визволення Югославії Охріменко був удостоєний звання Народного героя Югославії.
Цю високу відзнаку мав також наш земляк із Григорівки Дмитрівського району льотчик Улізько В.А. (1915­1956). На початку війни молодий пілот виконував обов’язки штурмана в одному з бомбардувальних полків. Майже щодня доводилось вилітати на бомбардування захоплених ворогом радянських складів боєприпасів, пального, різної зброї та скупченнях німецької техніки. Блискучий пілот, Улізько В.А. уже в середині війни став генерал­майором авіації. В неймовірно складних природних умовах Балканських гір йому, разом із членами свого екіпажу, удалось вивезти з фашистського оточення і тим самим врятувати від загибелі керівника югославського опору маршала Й.Тіто та його штаб. Будучи досвідченим штурманом гвардії, майор В.Улізько здійснив близько 30 польотів з доставки вантажів і людей на різні мало пристосовані аеродроми Югославії.
Польоти ці здійснювались, як правило, уночі. З огляду на складні погодні умови в Балканських горах та здійснення польотів без радіонавігаційних засобів, для авіаз’єднання, головним штурманом якого був В.Улізько, була розроблена спеціальна система польотів за орієнтирами. Ці майстерні польоти, з одночасною подачею домовлених сигналів, забезпечували посадку у визначеному місці. Всі літаки з’єднання, орієнтуючись на ті сигнали, точно виходили на ціль. Уже після війни, 26 квітня 1956 року, при виконанні службових обов’язків генерал трагічно загинув.
Похований Василь Андрійович в Києві на військовому Лук’янівському цвинтарі. Особисто В.Улізька не знав. Однак служив з його родичем Іваном Улізьком, моїм однолітком з тієї ж Григорівки, в 102 артполку на Далекому Сході. В 1950­1957 рр, зразу після демобілізації, я працював у Григорівській середній школі спочатку учителем німецької мови та історії, а останні три роки і її директором і, отже, щось чув про генерала. В школі навчались учні не тільки з Григорівки, а і з сусідніх сіл і хуторів, в першу чергу, звичайно, в 8­10 класах.
В ті роки стосунки з Югославією були напруженими і ніхто навіть не заїкався про якісь нагороди від тієї «ревізіоністської» держави. З іншого боку, добре знаючи учнів та їх батьків, а часто і родичів, смерть земляків­військових, а інколи і цивільних, не була для всіх нас якимось надзвичайним явищем. Повідомлення про їх загибель надходили із Захіної України, Прибалтійських республік, Кавказу. Потім надійшла черга Афганістану… Тому загибель льотчика, навіть генерала, сприймалась як щось цілком закономірне, тим більше, що літаки в різний час, і не тільки в ході війни, терпіли аварію і в недалеких звідси місцях. Тільки поблизу Дмитрівки сталися чотири таких аварії, три з нашими літаками і одна з німецьким. Хлопчаком бігав на місце події і бачив ті літаки та їх пілотів власними очима, за винятком того радянського, що повертався з фронту і впав поблизу хутора Восьме Березня, а весь екіпаж загинув. Як відомо, незадовго після війни Й.Сталін побив горшки з югославським керівництвом і всіх, хто мав нагороди тієї країни, примушували «добровільно» від них відмовитись. До честі наших героїв вони цього не зробили.
Після війни Охріменко ще багато років залишався на військовій службі. Успішно закінчив академію, флот став для нього домівкою і змістом життя. У відставку пішов контр­адміралом. Древня Феодосія, вік якої сягав 26 століть, стала для нього рідною. І в похилому віці завжди був оточений людьми, спілкувався з ветеранами, призовною молоддю, земляками, приїздив на свою малу батьківщину… Помер Григорій Миколайович 31 березня 1996 року в Феодосії і там же похований. Та уже наступного дня помешкання адмірала пограбували невідомі злодії та вкрали в числі іншого всі його державні нагороди, 37 орденів і медалей різних держав, в тому числі найвищого рангу, частина з яких була виготовлена з дорогоцінних металів. Найвірогідніше, що саме вони і були метою того грабунку. Тільки через рік ті нагороди випливли на зарубіжних аукціонах, принісши продавцю, грабіжнику чи перекупщику, зареєстрованому як громадянин США, скажені гроші. Таке наше сучасне, сповнене кримінальними злочинами, тривожне і неспокійне життя.
Борис Киричок,  краєзнавець.
смт Дмитрівка.

Шановний відвідувачу, Ви не зареєстровані.
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм іменем

Новий коментар

І'мя:*
E-Mail:
Коментар:

Вітання

Миколі Олександровичу Доценку

на 60-­річчя
Літа відлітають лелеками у вирій,
у далі безкраї ­ за обрій летять,
а Вам, любий тату, на життєвій ниві
сьогодні від роду уже 60.
Низький Вам уклін від дітей і онуків,
здоров'я міцного з роси і води,
нехай ваші лагідні натруджені руки
тепло і любов нам дарують завжди.
Спасибі, татусю, за ночі безсоннії,
спасибі, рідненький, за те, що Ви є,
нехай же Господь Вам дарує здоров'я,
наснаги і сили щодень додає.
Дружина, діти, внуки.
с.Білі Вежі ­ м.Рославль.




Детальніше

Всі вітання


Оголошення та реклама


Всі оголошення

Голос Присеймів'я

Телефон/факс редакції: 0-46-35-21503
E-mail: Golospris@cg.ukrtel.net
Skype: Голос Присеймів'я
Р/р: 26003588776 код: 02476103
МФО: 380805 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» м. Київ.

Важливо

Передрук інформації дозволяється лише при розміщенні прямого посилання на оригінал.
Адміністрація сайту може не поділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за матеріали.
^