» Сербин, Сербія, Батурин
Інформація до новини
  • Переглядів: 12
  • Автор: admin
  • Дата: 9-02-2018, 08:25
9-02-2018, 08:25

Сербин, Сербія, Батурин

Слов’яни, це споріднені народи, чисельністю близько 300 мільйонів чоловік, мови яких становлять окрему групу індо­європейських. У наші дні їх прийнято ділити на три гілки: західних, східних і південних. Південні слов’яни проживають на землях Балканського півострова, які з І століття до нашої ери по І століття нашої входили до складу Римської імперії, а згодом до Візантії. Поселились вони там в VI­VII століттях нашої ери, створивши в VII­XI століттях ранньофеодальні держави: Болгарію, згодом Сербію. Частина цих племен переселилась на Балкани з території сучасної України. Після поразки сербів 1389 року у Косовській битві їх підкорили турки. Боротьба сербського народу проти турецького поневолення тривала протягом п’яти століть і ознаменувалась постійною еміграцією найбільш активної частини населення з країни, в тому числі на землі православної України.У часи Київської Руси контакти сербів з її населенням носили епізодичний характер. Емігранти із Сербії з’являються в Україні особливо масово в часи Козацької держави, і дуже швидко асимілювалися і брали найактивнішу участь в суспільному житті середньовічної України. Бачимо їх як серед провідних кіл суспільства, так і серед основної маси сільського і міського населення, про що свідчать навіть народні пісні і серед них про сербіянку, яка жито жала. Чомусь пам’ятаю цю пісню з раннього дитинства, навіть не підозрюючи в ті роки, ким була та сербіянка. Підтверджує взаємовплив українського і сербського фольклору і Т.Г.Шевченко: «Отакий то Перебендя, старий та химерний, доспіває Чалого, на Горлицю зверне, з дівчатами на вигоні Гриця та Веснянку, а у шинку з парубками – Сербина й Шинкарку».
У народі цих прибульців називали або за родовими іменами (Милорадовичі, Требинські, Божичі та інші) або просто по їх національності – Сербинами (Сербин Іван Юрійович – Брацлавський полковник, Сербин Яків – український гравер і друкар у XVIII столітті, Сербин Войца – Переяславський полковник та інші). Про цього останнього варто згадати, хоча б коротко, більш детально. До того ж Наталія Сердюк з НІКЗ «Гетьманська столиця» опублікувала в газеті «Голос «Гетьманської столиці» в рубриці «Еліта нації» цікаву розвідку «Урядник Батуринської адміністрації», з якою варто познайомитись всім, хто цікавиться історією рідного краю. В роки Другої світової війни особливо відзначились і стали Героями Радянського Союзу пілот – кримчанин генерал­майор Сербин Іван Іванович (1911­1975) та авіаційний штурман, полтавчанин полковник Сербин Федір Петрович (1919­1999).
Так от про Сербина Войцу – коротко. Сербин Войца працював у адміністрації гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи, і належав до числа довірених осіб очільників Козацької держави. Вперше він прибув до України в 1665 році «в товаристві хорогвей волоських», тобто в складі, говорячи сучасною мовою, румунських підрозділів. Адже волохами в Україні називали саме румунів, а їхню батьківщину Волощиною. Ця історична область в 1859 році об’єдналася з Молдовою і стала називатися Румунією. До наших днів нащадок тих переселенців, в свій час мій добрий знайомий на прізвище Волох, очолював один із сусідніх колгоспів. Ось такий зв’язок поколінь!
Кар’єра В.Сербина в Козацькій державі розпочалася в 1672 році з посади Золотоніського сотника. В 1674 році бачимо його серед учасників старшинської ради під Переяславом. Минає три роки і В.Сербин стає Переяславським полковником, виконує відповідальні доручення гетьмана. Втім щось у Самойловича йому не подобається і В.Сербин бере участь у змові проти нього. Потрапляє до в’язниці, очікуючи там смертної кари. Втім змовнику удалось якимось чином викрутитись і вийти на волю та повернутись восени 1684 року до Переяслава. Тим часом між Москвою і Річчю Посполитою укладається так званий «Вічний мир», відповідно до якого Москва вступає у війну з Туреччиною.
Знову з’явилась нагальна потреба у досвідчених військовиках і В.Сербина призначають наказним Переяславським полковником. В липні того ж 1687 року, на Коломацькій раді, він підтримує обрання І.Мазепи гетьманом, і стрімке піднесення службовими сходами не забарилось. Дуже скоро І.Мазепа призначає В.Сербина на посаду вищої службової особи державної адміністрації – генерального осавула. Втім на цій посаді він довго не утримався, тяжка хвороба примушує його просити про відставку і в 1689 році прийняти чернечий постриг в Батуринському Миколо­Крупицькому монастирі під ім’ям Віктора. Духовний чин не вплинув на хворобу і він скоро помирає, заповівши частину свого майна святій обителі. Очевидно, саме на батуринській землі і покоїться його прах.
У нашій історії середніх віків задокументовані імена трьох полковників Сербинів, а також переяславського полковника Дмит­рашка­Райчу, не говорячи вже про Сербина Войцу. Згадуються серби і серед студентів Києво­Могилянської академії. А духовні особи та професори Могилянки на прохання сербського митрополита Вікентія Йоановича відправлялись до Сербії (Козачинський, Климовський, Шумляк та інші). Вони працювали викладачами церковно­слов’янської мови, піїтики і риторики у Белграді, Карловці, Вуковару, Лсеку. В різний час в Сербії трудились також вихованці тієї ж Могилянки В.Крижанівський, І.Ластовецький, П.Михайловський.
Серед сучасних суверенних держав на Балканському півострові найчастіше згадують в наші дні Сербію і Хорватію. Населення цих країн, південні слов’яни, розмовляє сербсько­хорватською мовою. Їх історична доля показує, до чого можуть довести різні обставини історичного розвитку єдиний колись етнос. У наші дні хорвати мають писемність на основі латинського алфавіту та сповідують католицизм. Серби ж є православними, писемність мають, як і ми, на базі кирилиці. Ці дві частини одного і того ж природного тіла, тобто етносу, неодноразово ворогували, жорстоко воюючи між собою. Остання війна між ними відгриміла під час розпаду Югославії.
Уряд Австро­Угорської імперії в XIX столітті переселив на Балкани з українських земель, Галичини, Буковини та Закарпаття, тисячі українських сімей. Численна українська діаспора мешкала в Боснії та хорватській Славонії. З початком військового конфлікту, що призвів до розпаду Югославії, переважна частина з них пішла воювати на боці Хорватії. Ті з них, що загинули в боях, поховані на центральному цвинтарі Загреба. Найвідомішим із них є генерал Звонімир Черненко, який в свій час очолював Генеральний штаб хорватської армії.
Прізвище Сербин, яке походить від назви народу, можна зустріти в будь­якій з областей України. Стосується це і місцевих назв. В свій час існувало адміністративно­ територіальне і військове утворення Слов’яно­Сербія, створене в 1753 році. Воно охоплювало частину території сучасних Донецької, Луганської і Полтавської областей. На цих землях розмістили, як військових поселенців, сербських емігрантів та місцевих козаків і селян, з яких були сформовані два полки, кожний у складі 16 рот на чолі з генерал­майорами Райко Прерадовичем і Йованом (Живаном) Шевичем.
У кожному з полків повинно було налічуватись по дві тисячі солдатів і офіцерів, які мали охороняти південні кордони Російської імперії на так званій Українській лінії. З цією метою укріплювалися містечко Бахмут та Білевська фортеця. Однак насправді такої кількості вояків у полках так і не удалось досягнути. Головним керуючим органом вважалась Слов’яносербська комісія, очолювана до 1757 року генерал­майором І.Бібіковим, згодом таємним радником А.Флівероком і безпосередньо підлягала Військовій колегії. З часом сербські офіцери стали великими землевласниками (роди Прерадовичів, Штеричів, Войковичів, Шевичів), а рядові та унтер офіцери – державними селянами.
Центром Слов’яно­Сербії було місто Бахмут (в радянські часи – Артемівськ). Між військовими поселенцями і місцевим українським населенням та сусіднім Запоріжжям постійно виникали з різних причин конфлікти. 1764 року Слов’яно­Сербія була ліквідована, а її землі, разом з Українською лінією приєднані царським урядом до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії, а обидва полки об’єднані в єдиний Бахмутський гусарський полк. Давня назва збереглася тільки в Луганській області, це районний центр, селище міського типу Слов’яносербськ, розташоване на річці Сіверський Донець.
Варто згадати і такий адміністративно­територіальний і військовий округ як Нова Сербія, що існував у 1752­1764 рр. Для організації округу царський уряд відібрав у Запорізької Січі (північні частини Родацької і Бугогардівської паланок) землі між Дніпром і Сниюхою та між верхів’ям річки Інгулу і річками Велика Вись і Омельник. Тут поселили 218 сербів і угорців на чолі з полковником І.Хорватом, що емігрували з Австрії та православних болгар, греків, волохів, емігрантів з Туреччини. 1754 року сюди переселили українських козаків з Лівобережної України, з яких сформували Новослобідський полк. Абсолютну більшість населення Нової Сербії становили козаки та селяни, вихідці з Лівобережної і Правобережної України.
З поселенців округу та місцевого населення створили два полки Пандурський піхотний та гусарський, які стали одночасно адміністративно­територіальними одиницями. Полки об’єднувались в корпус. Адміністративним центром Нової Сербії був Новомиргород, згодом ним стала фортеця Святої Єлизавети (з 1775 року – місто Єлисаветград, в радянські часи – Кіровоград, нині це обласний центр України місто Кропивницький). В березні 1764 року царським указом адміністративно­територіальна округа Нова Сербія була ліквідована, а її землі приєднані до Новоросійської губернії. Не в останню чергу ці адміністративно­територіальні і військові округи створювались царським урядом з метою протиставлення їх запорожцям.
Сучасні відносини України з Сербією, хоч як не прикро про це говорити, мають тенденцію до погіршення. В Донбасі, на боці сепаратистів, воюють понад 300 сербських «добровольців». Дійшло вже до дипломатичних демаршів з розмовами про відкликання послів тощо. Цей вербальний конфлікт триває… І це при тому, що в Сербії діє закон, який суворо забороняє, під загрозою кримінальної відповідальності, своїм громадянам брати участь в збройних конфліктах за межами країни. Закон є та виконують його далеко не всі, авантюристи різних мастей і просто спритні люди його легко обходять. До того ж згідно з цим законом за останні три роки був засуджений лише один громадянин Сербії та й то покарання було умовним, він залишається на свободі.
Але, як говорять, з пісні слова не викинеш і тому доводиться сказати пару слів «не в ту степ». Як правило Сербія на державному рівні вороже ставилась до українського національного руху. В роки національної революції в Україні Сербія не визнала існування УНР. В період між Першою і Другою світовими війнами ця держава сприяла практично виключно тільки російській еміграції. В 1944­1945 рр. були розгромлені українські еміграційні та національні організації в Югославії, демонструючи лояльність до Москви комуністичного, переважно сербського керівництва Югославії.
Та й те сказати, що посилання на російсько­турецьку війну 1877­1878 рр., як виправдання участі в боях проти України не є коректним. В ті роки мова йшла про допомогу народові, тобто сербам, що боровся за своє визволення з­під багатовікового турецького поневолення. Тепер же ті «добровольці» допомагають Росії утримувати частину українських земель (Крим, окремі райони Донецької і Луганської областей). У нас, в районі, поблизу рубанської торфорозробки, ще недавно проживав простий селянин, також Сербин. Тепер від того хутірця залишились шматки битої цегли, яку можна побачити на березі заболоченої річечки Хвощової. Саме туди її зсунули бульдозером ревнителі чистоти на полях. Уже давно зник той хутір, а місцеві селяни називають поля навколо нього Сербиними. В 1932 році в Щуче­Гребельському технікумі­радгоспі навчався батько Миколи Івановича Сербина, а згодом в Голінці багато років працювала учителькою Сербин Параска Юхимівна, із сином якої, Миколою Івановичем, я давно добре знайомий. Нині Микола Іванович проживає в Білій Церкві, має похвальне хобі – краєзнавство і постійно допомагає музеям та бібліотекам Бахмаччини різноманітними експонатами, літературою, порадами, витрачаючи на своє захоплення значну частину не такої й великої ветеранської пенсії. Добре його знають крім Чернігівщини також на Київщині і Буковині.
Його батько походив з Полтавщини і потрапивши до згаданого технікуму познайомився в ньому з своєю майбутньою дружиною, яка народилася в недалекій звідти Бережівці поблизу знаменитого дендропарку Тростянця в Ічнянському районі.Іван Семенович Сербин з часом став учителем, педагогом стала і його дружина. Безмежною радістю для молодого подружжя стало народження в 1936 році сина Миколи. Однак життєві проблеми для них тільки починались. Не випадково ж говорять «Прийшла біда, відкривай ворота», прийшла біда і до них. Іван Семенович захворів несподівано, в ліжко звалило крупозне запалення легенів. Через кілька днів чоловік помирає, а його молода вдова невдовзі народжує ще одного сина, Івана, та восени того ж печального 1938 року помирає і той. Однак жінка не втрачає мужності та сили духу і наступного року, заочно навчаючись, закінчує Київський учительський інститут ім.Горького. Професія, здобута в інституті, врешті решт і привела її в Голінку. В Голінці вчителька поховала на цвинтарі Босівки свою маму Курінську Наталку Мусіївну. Померла Параска Юхимівна 1981 року і похована в селі Іванків поблизу Борисполя поряд із своїм чоловіком Іваном Семеновичем та сином Іваном. Підростає синок Микола, наполегливо гризе граніт науки і з часом закінчує з відзнакою в Києві Українську сільськогосподарську академію. Багато років працював інженером­електриком в Молдавії та Київській області. До Білої Церкви його перевели в 1963 році на посаду головного інженера електромереж, де він, вийшовши на пенсію в 1996 році, і поселився остаточно.
Надає ветеран, як знаний краєзнавець, постійну допомогу, прямо або опосередковано, і гетьманській столиці, древньому Батурину. Родичі Миколи Івановича проживають як на Чернігівщині, так і в інших областях країни і я сподіваюсь, що цей міні­нарис про Сербина і Сербинів буде прочитаний і ними.
Борис Киричок, краєзнавець.
смт Дмитрівка.
Шановний відвідувачу, Ви не зареєстровані.
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм іменем

Новий коментар

І'мя:*
E-Mail:
Коментар:

Вітання

20 лютого 2018 року святкуватиме свій

20 лютого 2018 року святкуватиме свій
85-­річний ювілей наша дорога мама,
бабуся, прабабуся

КРИНИЦЬКА 
Тетяна Максимівна
з села Шумин.
Від щирого серця шлють
вітання іменинниці
син Олександр, невістка
Надія, зять Василь
з сестрою Катериною,
онуки Тетяна та Людмила
з чоловіком Євгеном,
правнуки Дмитро та Андрій.

Лагідна, рідненька, добра і проста,
Наша дорогенька, наша золота,
Натруджені руки, мудрії слова,
Вам ніколи, бабусю, спокою нема.
Тож дозвольте в день такий святковий
Побажати щастя, радості в житті,
Щоб не знали, горя Ви ніколи
І до 100 років Ви для нас жили!
Ми Вас дуже любимо!




Детальніше

Найкращим батькам

Віктору Олексійовичу та
Людмилі Володимирівні ІВАНЬКАМ
на 45­-річчя подружнього життя
Щиро вітаємо вас, наші найрідніші, із 45-­річчям подружнього життя. Усе було в житті: радощі й печалі, болі й тривоги, та ви тримались разом життєвої дороги. Ви все дітям віддавали, навчали жити і любити, і перед вами ми в боргу, хоч нам його не оплатити. Спасибі, рідненькі, за ласку і ніжність, за лагідні руки, за вашу привітність, за добрії очі і біля колиски недоспані ночі. Хай хліб і сіль у вашій хаті будуть, спочинуть руки, стомлені в труді. У щасті, радості усі проходять будні, а свят ще буде безліч у житті.
Із вдячністю та повагою донька та син із сім’ями.



Детальніше

Всі вітання


Оголошення та реклама


Всі оголошення

Голос Присеймів'я

Телефон/факс редакції: 0-46-35-21503
E-mail: Golospris@cg.ukrtel.net
Skype: Голос Присеймів'я
Р/р: 26003588776 код: 02476103
МФО: 380805 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» м. Київ.

Важливо

Передрук інформації дозволяється лише при розміщенні прямого посилання на оригінал.
Адміністрація сайту може не поділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за матеріали.
^