Інформація до новини
  • Переглядів: 1 155
  • Автор: admin
  • Дата: 3-08-2018, 09:50
3-08-2018, 09:50

"Лісоруб"


На шпальтах районної газети ми досить часто розповідаємо зворушливі історії із життя військовослужбовців, які захищають східні кордони своєї Батьківщини. Майже всі вони до початку військових дій були такими як усі ми – жили звичним життям, працювали, навчалися, закохувалися, створювали родини. Але коли Україна опинилася в небезпеці, стали на її захист. Прикордонники, військові, добровольці – всі вони продемонстрували дива мужності і справжньої відваги.
Серед них наш земляк, нині заступник командира 72­ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Вадим Гризун. Історію про справжнього професіонала військової справи ми дізналися із друкованого видання – журналу «Військо України», який потрапив до редакції "Голосу Присеймів'я" завдяки заступнику військового комісара Бахмацького РВК Сергію Гриценку.
­ Гортаючи сторінки улюбленого видання мій погляд зупинився на яскравій світлині військового, груди якого рясніли бойовими нагородами. Відразу впізнав знайоме обличчя свого побратима. Публікацію прочитав на єдиному подиху. Адже знайомий з Вадимом Федоровичем особисто. Разом служили у військовій частині у Білій Церкві у 72 механізованій бригаді. Потім пліч­о­пліч боронили землю на східних рубежах держави, ­ розповідає Сергій Гриценко.
Вадим Гризун народився і виріс у м.Бахмачі. Після закінчення Бахмацької ЗОШ №1, вступив до Сумського артилерійського училища. Потім продовжив службу у м.Біла Церква. З перших днів військових дій разом з підрозділом бригади відбув на схід командиром дивізіону самохідних гаубиць 2С1. Складні бойові завдання виконує із знанням справи. Проте героєм себе не вважає, оскільки переконаний, коли ворог зазіхає на твою землю – треба її боронити. Поряд із Сергієм Гриценком Вадим Гризун був у Зеленопіллі, Савур Могилі, керував виводом військ із смертоносного Іловайського котла. У зоні бойових дій він співпрацював із Героєм України, нашим земляком, якого, на жаль, немає серед нас, Юрієм Бутусовим, братом Сергія Гриценка. Юне життя обірвала війна. У день відкриття пам’ятного знаку Юрію Бутусову Вадим Федорович разом із військовими прибув на Бахмаччину, щоб вклонитись пам’яті захисника України.
Нині ж Вадим Гризун продовжує захищати Східні кордони України.

а шпальтах районної газети ми досить часто розповідаємо зворушливі історії із життя військовослужбовців, які захищають східні кордони своєї Батьківщини. Майже всі вони до початку військових дій були такими як усі ми – жили звичним життям, працювали, навчалися, закохувалися, створювали родини. Але коли Україна опинилася в небезпеці, стали на її захист. Прикордонники, військові, добровольці – всі вони продемонстрували дива мужності і справжньої відваги.
Серед них наш земляк, нині заступник командира 72­ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Вадим Гризун. Історію про справжнього професіонала військової справи ми дізналися із друкованого видання – журналу «Військо України», який потрапив до редакції "Голосу Присеймів'я" завдяки заступнику військового комісара Бахмацького РВК Сергію Гриценку.
­ Гортаючи сторінки улюбленого видання мій погляд зупинився на яскравій світлині військового, груди якого рясніли бойовими нагородами. Відразу впізнав знайоме обличчя свого побратима. Публікацію прочитав на єдиному подиху. Адже знайомий з Вадимом Федоровичем особисто. Разом служили у військовій частині у Білій Церкві у 72 механізованій бригаді. Потім пліч­о­пліч боронили землю на східних рубежах держави, ­ розповідає Сергій Гриценко.
Вадим Гризун народився і виріс у м.Бахмачі. Після закінчення Бахмацької ЗОШ №1, вступив до Сумського артилерійського училища. Потім продовжив службу у м.Біла Церква. З перших днів військових дій разом з підрозділом бригади відбув на схід командиром дивізіону самохідних гаубиць 2С1. Складні бойові завдання виконує із знанням справи. Проте героєм себе не вважає, оскільки переконаний, коли ворог зазіхає на твою землю – треба її боронити. Поряд із Сергієм Гриценком Вадим Гризун був у Зеленопіллі, Савур Могилі, керував виводом військ із смертоносного Іловайського котла. У зоні бойових дій він співпрацював із Героєм України, нашим земляком, якого, на жаль, немає серед нас, Юрієм Бутусовим, братом Сергія Гриценка. Юне життя обірвала війна. У день відкриття пам’ятного знаку Юрію Бутусову Вадим Федорович разом із військовими прибув на Бахмаччину, щоб вклонитись пам’яті захисника України.
Нині ж Вадим Гризун продовжує захищати Східні кордони України.
Командир сидів, схилившись над картою, і над чимось повільно розмірковував. В його голові снували думки про вихід із ситуації, в яку потрапив разом із підлеглими поблизу Ізвариного. Прорахував наперед, як діятимуть у разі прориву до них терористів. Два тижні повного оточення давалися взнаки. Єдина надія ­ лише на себе. Підполковник Вадим Гризун був готовий до найгіршого. Проте показувати страх чи паніку – це не про нього. І коли хлопці запитували: «Командире, що далі?», жоден м’яз не смикнувся на його обличчі, ніщо не виказало напруги. Він не міг вчинити інакше.
­ Особливо, коли хлопці чекають твого рішення, довіряють тільки тобі, ти не маєш морального права чимось видати свої переживання. А підводиш очі і впевнено кажеш, як належить діяти. І лише коли ми вийшли із оточення, я їм зізнався, що шансів на порятунок у нас було п’ять відсотків зі ста. Мені зараз лячно припустити, що було б тоді, якби вони знали про це під Ізвариним, – згадує Вадим Гризун, нині заступник командира 72­ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
А на той час він був начальником штабу артилерійського дивізіону бригади. Та, попри досить солідну посаду, ніколи не кидав своїх підлеглих напризволяще, виходив на найважчі бойові завдання, а за потреби міг бути і навідником гармати. Він не вважав це принизливим для себе. Навпаки, власним прикладом показував, як треба воювати. І коли після виходу з оточення запитали його посаду, він з усмішкою відповів: «Запишіть мене польовим командиром».
Тоді, влітку 2014­го, тривала операція з відновлення державного кордону. Наші війська наближалися до території РФ. До найзапекліших боїв з витіснення російсько­терористичних військ з української землі можна віднести і бої за Ізварине. І чомусь нині, з плином часу, оточення під Ізвариним залишилося поза прицільною увагою журналістів та політиків. Проте відданість бійців, які там стояли до останнього, не можна забути і розчиняти в тисячах подвигів українських захисників.
Зокрема, і перед підрозділами 72­ї бригади стояло завдання перекрити коридор для російських колон бойової техніки та «гумконвоїв», повних боєкомплектів, снарядів та іншою «допомогою» для сепаратистів. Підрозділи Збройних Сил були оточені між Маринівкою та Ізвариним. Вони тримали оборону майже місяць: по них гатила ворожа артилерія, окупанти знахабніло вели вогонь навіть з території РФ. Вадим каже, що дуже хотілося дати відсіч, але такий зухвалий вчинок міг спровокувати страшні наслідки. Тож нашим «богам війни» доводилося виживати на пошматованих клаптиках землі і робити все, щоб путінські війська не змогли просунутися далі за Донбас.
Усупереч Мінським домовленостям, російські «шахтарі» відкривали артвогонь. Тоді вперше накрили з «Градів» і ввірену підполковнику Гризуну батарею. Дісталося й реактивникам. Сотні кілометрів розділяли їх із головними силами. Тоді ще встигли вивезти загиблих та поранених. Проте ситуація щодня погіршувалася, треба було кардинально змінювати підходи у веденні бойових дій.
– Ми почали маневрувати. Бо там місцевість, як чашка: ліворуч вітряки, і нас добре видно, праворуч – кордон, – і звідти ми як на долоні, – розповідає підполковник Гризун.
Двома самохідними батареями 2С1 та 2С3 вийшли на виконання завдання: утримувати дорогу, яка вела з Ізвариного на Краснодон, бо нею йшли колони, а за ними вантажні автомобілі. Артилеристи навчилися так вести вогонь, що з найвіддаленіших відстаней вражали навіть броньовані машини й самохідні артилерійські установки противника.
– От тоді довелося застосовувати всі навички, які в мене були на той час. Сидів, вираховував і знову командував: «Вогонь!» – зазначає офіцер.
Та найважчими для артилеристів виявилися наступні тижні. Дорога, якою доправляли їм все необхідне, повністю прострілювалася. Вона стала «кладовищем» розбитих автомобілів, навіть місцеві боялися виїжджати на неї. Інколи бійцям доправляли провізію, набої та снаряди літаком. Вадим каже, що було таке, що на всю батарею протягом трьох тижнів у нього залишалося тільки чотири снаряди. Це мізерно для виконання тих бойових завдань, які стояли перед бійцями. Тож досвідченому командиру доводилося виявляти неабияку кмітливість. Якщо з літака скидали снаряди, а це по вісім у пакеті, він економив їх, як міг. Один день тримали оборону, як він каже, «стрілкотнею», а потім збирали боєкомплект і давали про себе знати точним вогнем.
Але влучність не завжди досягалася завдяки вдалим розрахункам командира. Якось розвідник «Рекс» мав вирушати на завдання. Він підійшов до підполковника і запитав: «Федоровичу, в разі чого прикриєш гарматою?» Почувши ствердну відповідь, разом із товаришем із позивним «Француз», вийшов на перехрестя доріг. Підполковник Гризун відразу вирахував координати і визначив цілі 401 та 402. Артилеристи були напоготові, але зв’язок підвів.
– Я передаю: «Вогонь!», а вони мене не чують. Лише за 20 хвилин поклали туди чотири снаряди. Я спочатку засмутився, але коли «Рекс» повідомив, що затримка була доречною, бо саме тоді бойовики вийшли на перехрестя, заспокоївся. Один снаряд – і їх немає, – згадує підполковник.
Як не парадоксально це звучить, але війна навчила українську армію воювати. Пролита кров спонукала командирів шукати нові способи ведення бойових дій. Зокрема артилеристи зрозуміли: постійно рухатися – залишитися живим. А ще вдавалися до таких хитрощів, до яких у мирний час ніколи б не додумалися. Вводили противника в оману, виставляючи на відстані у 2 км хибні позиції – кутові відбивачі й «теплушки». Це міг бути звичайний підпалений скат. Ворожі безпілотники із головками тепловізора насамперед фіксують такі пастки, і ворожа артилерія гатить по порожньому місцю.
– Та найголовніше – це маневр. Було так, що я з командою дві доби на трьох самохідних установках і одній командирській машині крутилися наосліп. Аж раптом по радіостанції передали координати. Кричу: «Cтій!». Наші дії вже були відпрацьовані: вмить вистрибнув топогеодезист, поставив бусоль, щоб орієнтувати гармати в заданому напрямку, зняли координати, а я їх обчислив на калькуляторі. Тоді ще навіть планшета не було. Поправки брав інтуїтивно. Вже знав, яка погода, якою була вчора, ввечері, вночі, які були поправки. Напрацював величезну базу. І воно допомогло. Мене питали, звідки беру поправки, я відповідав, що не знаю, просто відчуваю і впевнений, що треба так і так. Відкрили вогонь і швидко залишили позицію, вже в русі розвертали башти і складали стволи. За 3 – 4 хвилини. Жити захочеш, то швидко зберешся, – з гумором згадує командир.
У підполковника Вадима Гризуна в зоні АТО був величезний блокнот, весь списаний з усіх боків. Один рядок – це ціль та її координати. Він завжди розгортав його і в думці робив аналіз. Приміром, який тоді був вітер і на скільки було відхилення вогню. Це величезна кількість повторень, які можна звести до формули, що поки що відома лише йому. Він каже, що такий досвід набувається на війні. А ще більше цінуєш тих, хто поруч. І вдячний не за те, що вижив, а за те, що справжні командири не дають загинути. Так, одного разу Вадим почув у рації стурбований голос командира: «Акаціє», «Акаціє» йдіть звідти, негайно!» І коли на місце, де вони стояли, за мить прилетіло 10 снарядів, він був шокований.
Тому з кожним таким епізодом він ставав більш прагматичним і стриманим. Він понад усе хотів помститися окупантам за сотні життів та за рідну землю. Він не пробачав жодного вбитого чи покаліченого друга. Удари щоразу ставали більш влучними і нещадними. Тому його побратими з позивного «Акація», який він отримав на початку війни, перейшли на «Лісоруб» – той, хто безжально рубає, і ніщо його вже не зупинить.
Знання багатьох нюансів, помножене на безстрашність, допомогло підполковнику стати справжнім артилерійським профі. Він тримав терористів у постійній напрузі. А «сюрпризів» від затятого «Лісоруба» їм довго чекати не доводилося. Одного разу підлеглі на чолі з Вадимом Гризуном чотири дні поспіль намагалися вибити мінометами бойовиків, які добряче закріпилися на позиції. Зрештою досягли свого: у терористів було до взводу «двохсотих» і до роти «трьохсотих», а в українських артилеристів – жодної подряпини.
– Шість мінометів працювало з різних мінометних батарей, з різних мінометних позицій. Я корегував вогонь до метра. Тоді для мене відхилення у п’ять метрів було дуже великим. Контролював і за допомогою безпілотника, і візуально встановлював спостереження. Сидів за кілометр від сепаратистів, потім перемістився на два кілометри назад і працював за допомогою безпілотника. У мене дуже хороша батарея артилерійської розвідки. Я коректую, а хлопці керують квадрокоптером. Напевне, вони найсильніші у ЗС в артилерійській розвідці. Мені з ними дуже пощастило, – згадує Вадим Гризун.
Завдяки такій командній роботі підполковнику вдавалися неймовірні речі. Артилеристи­білоцерківці примудрилися знищити дві ворожі самохідні артилерійські установки 2С9 «Нона­С», які були прикриті триповерховою будівлею. Знищити їх прямим пострілом неможливо. Підполковник Гризун збагнув: неможливо нічим, крім міномета. Підігнавши міномети на відстань шість кілометрів під гострим кутом до техніки, почали гатити дальнобійними снарядами.
Далі розташувати свої міномети було неможливо: велике розсіювання, адже на снаряд у повітрі діє безліч чинників.
– Знищували не методом прямого влучання, а завдяки тому, що брали потужні міни, розрив від яких сягав 3­4 метри. Від такого вогню техніку з алюмінію просто знесло до стіни будівлі і пошматувало уламками. Ми потім перехоплювали їхні переговори, вони були настільки шоковані, що навіть пояснити те, що з ними сталося, не могли, – з гордістю пригадує підполковник.
Бійці 72­ї механізованої бригади мужньо билися на теренах Донбасу і ціною життів рятували його від російського агресора. Вони пройшли бої під Дебальцевим, за донецький аеропорт, Волноваху, Авдіївку. Перераховувати можна довго, але те, що саме терористи нарекли воїнів із Білої Церкви «чорною бригадою», бо вони не залишали агресорам шансів на порятунок, є промовистим фактом. Вони три з половиною роки не поверталися в місце постійної дислокації. Коли ж нарешті у листопаді 2017­го вони крокували головною вулицею рідного міста, було таке враження, що всі його мешканці вийшли привітати своїх героїв.
– От тільки тоді я відчув, що робив користь для свого народу, не підвів, не побоявся. Було стільки квітів, що кожен з нас ледь ніс оберемки. Всі раділи, на обличчях були щирі сльози радості. У мене й досі на балконі висить саме той синьо­жовтий прапор, який навесні 2014 року, коли ми їхали на війну, моя дружина вивісила на знак того, що тут мешкає захисник України. І хоч за ці роки він, звичайно, і вигорів на сонці і обтріпався, та висітиме там і надалі, адже знову їдемо і стоятимемо до переможного кінця.
Галина Жолтікова,
"Військо України".
Шановний відвідувачу, Ви не зареєстровані.
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм іменем

Новий коментар

І'мя:*
E-Mail:
Коментар:

Вітання

Нашій дорогій


Детальніше

Всі вітання


Оголошення та реклама


Всі оголошення

Голос Присеймів'я

Телефон/факс редакції: 0-46-35-21503
E-mail: golospris2017@ukr.net, golospris@i.ua
Skype: Голос Присеймів'я
Р/р: UA633808050000000026003588776 код: 02476103
МФО: 380805 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» м. Київ.

Важливо

Передрук інформації дозволяється лише при розміщенні прямого посилання на оригінал.
Адміністрація сайту може не поділяти думку авторів публікацій і не несе відповідальності за матеріали.
^